Для Ірини Василівни Серби вишивання – щось більше, ніж просто творчість. Вона зробила величезний внесок у розвиток вишивки бісером у місті Жовті Води (Дніпропетровська область), в якому прожила більшу частину свого життя. Далі на dnepryanka.
Життєвий шлях, який привів Ірину Василівну до творчості
Ірина Серба народилася 22 травня 1965 року в селі Табачне, Бахчисарайського району, Кримська область. Коли юній Ірині виповнилося шість років сім’я переїжджає до міста Жовті Води. Однак у сьомому класі продовжила здобувати освіту в Криму. Далі настав час обирати свій професійний шлях, і Ірина Серба вирішила вчитися на медика, після чого здобула освіту на фельдшерському відділенні Новгородського медичного училища. Після цього доля знову повернула Ірину в Дніпропетровську область. Тут вона 25 років відпрацювала фельдшером бригади швидкої допомоги, після чого вийшла на пенсію за вислугою років. Сидіти склавши руки Ірина Василівна не планувала і вирішила застосувати на ділі свої знання в галузі фармацевтики, влаштувавшись в аптеку. Понад 11 років вона завідувала фельдшерсько-акушерським пунктом у селі Мар’янівка (передмістя Жовтих Вод).
Ще бувши юною випускницею медичного училища, Ірина відчула непереборне бажання допомагати людям у найскладніших і найнебезпечніших ситуаціях, де без медичної допомоги не обійтися. У ті роки, в розпал війни в Афганістані, ця мрія про допомогу на полі бою захопила її цілком.
З твердим наміром дівчина вирушила до військкомату, рішуче наполягаючи відправити її на службу в зону бойових дій. Однак, доля розпорядилася інакше – почалося виведення військ з Афганістану, і її шлях на війну виявився закритий.
Попри те, що мрія про військову службу не здійснилася, прагнення допомагати людям ні на мить не згасало в Ірині. Вона продовжила свій шлях у медицині, підшукуючи інші можливості реалізувати своє покликання.
Сила духу і віра в майбутнє
Історія Ірини – це історія незламної волі, цілеспрямованості та віри у своє покликання. Невдача не зламала її, а лише підштовхнула до пошуку нових шляхів для досягнення мети. Вона не відступила від своєї мрії про допомогу людям, продовжуючи свій шлях у медицині з ще більшим завзяттям і рішучістю.
У 2014 році, коли на сході України розгорівся конфлікт, Ірина Василівна не змогла залишатися осторонь. Серце кликало на допомогу тим, хто її найбільше потребував – українським воїнам, які захищають свою землю.
Дочекавшись, поки чоловік-моряк піде в плавання, Ірина зважилася на сміливий крок. У липні вона вирушила до П’ятихатського військкомату, твердо маючи намір потрапити на фронт.
“Відправте мене туди, де я буду потрібна”, – з таким проханням вона звернулася до військових.
Їй дали одну добу на збори. Ірина повідомила мамі та дітям, що йде на війну, зібрала сумку і вирушила в П’ятихатки.
Серед майже 600 мобілізованих чоловіків вона була єдиною жінкою. Але це анітрохи не бентежило Ірину. Вона була готова до будь-яких труднощів і випробувань, адже її вело почуття патріотизму та бажання допомогти своїй країні.
Наша землячка Ірина Серба опинилася на фронті у складі 78-ї танкової дивізії, сформованої в Кривому Розі. Уже через три дні після прибуття її направили на передову. Під її керівництвом опинилися десять осіб, які не мали до цього жодного досвіду в медицині.
Фельдшер Ірина Василівна самовіддано несла службу на передовій, піклуючись про здоров’я бійців свого батальйону. Вона не тільки надавала першу допомогу пораненим, а й лікувала хронічні хвороби, що загострилися у солдатів у віці в умовах війни.
Медпункт-намет став справжнім порятунком для багатьох: тут лікували легкі поранення та опіки. Тяжкопоранених Ірина Василівна евакуювала в госпіталь Дніпра на медичному УАЗі. Під обстрілами, ризикуючи життям, вона вивозила солдатів з-під Іловайська. За стійкість і самовідданість бійці прозвали її “Богинею”, і це ім’я стало віддзеркаленням їхньої безмежної вдячності та поваги.
29 серпня 2014 року Ірина Василівна вирушила на своє останнє бойове завдання – супровід колони в район Донецька. У районі Волновахи колона потрапила в оточення, зав’язався бій. Під час цього бою Ірина отримала серйозну травму коліна.
Її евакуювали до Маріуполя, а потім перевезли в госпіталь Дніпра. У Києві їй зробили 4-годинну операцію. Після цього Ірина Василівна пройшла довгу реабілітацію в Ірпені та Одесі.
Два місяці Ірина Василівна була змушена пересуватися на візку. Поступово освоювалася з новою реальністю, перепробувала всі види милиць і, нарешті, змогла ходити з палицею. Увесь цей час поруч із нею була її мама, Галина Федорівна, яка невідлучно супроводжувала доньку на шляху до одужання – від лікування в госпіталі Дніпра до повернення додому в Жовті Води.
Варто зазначити, що, незважаючи на всю тяжкість випробувань, Ірина Василівна не зламалася. Величезну підтримку їй надавали колеги з медсанчастини, представники виконкому, волонтери, знайомі та, звісно ж, бойові побратими.
Ірина Серба не здалася після лікування. Вона веде активне життя: зустрічається зі школярами, бере участь у міських заходах. Деякий час вона навіть очолювала Громадську раду учасників АТО при виконкомі Жовтоводської міської ради.
За свої бойові заслуги Ірина Василівна отримала безліч нагород, зокрема й медаль Президента України.
Зараз вона працює фельдшером на швидкій допомозі разом зі своїм старшим сином Михайлом, який теж воював в АТО. Другий син Ірини, Кирило, також захищав Україну. А молодший, Ігор, пішов стопами батька і став моряком далекого плавання. Радість у життя цієї жінки приносять і двоє онуків – Артемка та Даринка.
Любов до вишивки
Та все ж справжнім коханням Ірини Василівни, її життям, її піснею було і є вишивання, вона вміє талановито творити прекрасне за допомогою голки, нитки та бісеру. Захоплення вишивкою для майстрині стало не лише сенсом її життя, а й порятунком і заспокоєнням від страшної депресії, з якою вона боролася тривалий час. У своїй творчості Ірина відображає свої надії та мрії, своє бачення світу, своє духовне життя.
Свою творчу діяльність Ірина Серба розпочала ще до війни, під час одного виклику до хворої жінки, в якої вона побачила неповторні роботи – вишиті бісером ікони, краса яких запала їй в душу. На той час Ірина Василівна вже була досвідченою рукодільницею, вона дуже добре в’язала і трохи вишивала. Але їй настільки запали в душу ікони, що вона вирішила сама створити таке диво власними руками. Освоїти ази вишивання бісером допомагала давня знайома Любов Іванова. Ірина Василівна дуже захопилася творчим процесом, мабуть, саме тому, у неї дуже гарно й талановито все виходило.
Вишивка – моя душа
За своє творче життя майстриня виткала близько 500 картин, у кожну з яких вклала частинку своєї душі, щедро поділившись із нами любов’ю, майстерністю, ніжністю і теплом. Роботи Ірини Василівни вже давно заслужили на персональну виставку, до організації якої її активно підштовхують співробітники Жовтоводського історичного музею імені Юхима Пригожина.
Творчість Ірини Василівни зачаровує своєю оригінальністю, багатогранністю і невичерпністю. В її арсеналі – барвисті натюрморти, чарівні пейзажі та неповторні ікони. Майстриню вирізняє невтомна жага творити, прагнення до пошуку нових ідей, любов до рідного краю і бажання у всій красі передати красу родючого і мальовничого Придніпров’я.