Дніпрянка Мая Ернст – майстриня жіночих прикрас в етностилі

На початку XXI століття стали модними прикраси у стилі етно, а найбільший попит зберігається на скопійовані старовинні речі. Українки у давнину носили гердани, кризи, селянки, віночки, у кожному регіоні були свої візерунки та кольори. У 2020-х роках такі вироби можна придбати у крамницях, але більшість мешканок Дніпра віддають перевагу штучній роботі, яка підкреслює індивідуальність. Щобільше для цього не треба далеко їхати, у Дніпрі приймає замовлення талановита майстриня Мая Ернст. Вона відтворює старовинні українські прикраси на основі зразків, скопійованих у музеях, на виставках, зі світлин. І всі вироби – тільки в єдиному екземплярі. Далі на dnepryanka.

Про те, як захоплення дитинства стало професією

Вперше про золоті руки майстрині Маї Ернст мешканці Дніпра дізналися на виставці народних промислів 2016 року, де представляли свої витвори умільці Дніпропетровщини. Експозиція прикрас із бісеру одразу ж зачарувала дніпрянок та гостей з інших міст. Тоді ж жінки вперше почули про такі старовинні українські прикраси, як гердани, кризи, силянки та дукачі. З того часу замовлень у пані Маї побільшало, а крім виготовлення прикрас, вона досліджує та створює ще й чудові вишиванки. 

Пані Мая розповіла журналістам видання “Vesti.dp.ua”, що захопилася бісероплетінням ще у дитинстві. Тоді було модно плести фенечки з бісеру, у неї це виходило найкраще серед усіх дівчат. Потім обрала професію ветеринара, працювала, на тривалий час захоплення забулося. Але у 2011 році вирішила згадати юність і сплела у подарунок оригінальний браслет. Витвір сподобався не лише іменинниці, жінці почали пропонувати замовлення. Вона стала постійною відвідувачкою тематичних форумів, вчилася, спілкувалася, знайомилася. 

Особливості прикрас Маї Ернст

Для себе обрала народний стиль, де використовуються традиційні техніки. Але часто комбінує бісер і вишивку, що надає витворам індивідуальності. Ще почала вивчати прикраси інших країн, найбільше сподобалися майстрині витвори Південної Америки. Виготовляла комірці з бісеру, каміння, різноманітного скла, пір’я. Переконана, що ці витвори мають дуже багато спільного з українськими народними прикрасами, різняться тільки характерні кольори.

Пані Мая не лінується відвідувати музеї, часто вирушає в експедиції по селах, де вивчає особливості вишивки та збережених стародавніх прикрас. Сім’я її захоплення підтримує, бо рідні й самі активно цікавляться своїми предками, вивчають історію України. Мабуть, Мая Ернст – одна з небагатьох жінок у країні, яка знає щонайменше 7 поколінь своїх предків: ким були, де мешкали, чим займалися. Дивовижно, що така інформація взагалі збереглася, бо за часів революції сотні тисяч родин змінювали прізвища, багато переїжджали, нерідко діти відмовлялися від батьків через їхню приналежність до “ворогів народу”.

Колекція виробів майстрині

Історію жіночих прикрас Мая Ернст почала вивчати самостійно й потроху захопилася темою. Виготовляє не лише жіночі, а й чоловічі обереги та прикраси, а таких у минулому України теж налічувалося чимало. Відкрила для себе котильйони – прямокутні прикраси-обереги з бісеру, які носили воїни. У вояків УПА були котильйони з галицькими левами. Коли почалися події на Майдані, Мая зробила чимало таких оберегів для друзів.

Найбільше полюбляє творити з бісеру, такі прикраси здавна дуже популярні на Західній Україні. Часто замовляють гердани – вузькі стрічки, які носять на шиї або на голові. Мають привабливий вигляд і кризи – широкі стрічки з бісеру, які одягають поверх сукні чи сорочки, виходить оригінальний бісерний комірець. Починають входити у моду й силянки – вузькі різноколірні бісерні комірці, їх треба комбінувати одразу по декілька. Часто українські модниці носять гердани як стильні краватки з блузками чи сукнями. 

Весільна атрибутика – полтавські чубаті вінки

Зверталися до пані Маї із замовленнями на весільні шапочки, зшиті з великої кількості герданів. Таке вбрання здавна надягають наречені у західних областях України, виходить дуже оригінально та стильно. Навчилася майстриня виготовляти з бісеру й різноманітні весільні вінки: воскові та цукеркові. Але її гордість – стародавні полтавські чубаті вінки, які почали робити в Україні у середині XIX та на початку XX століття. Це вироби з великої кількості вовняних кульок або нитчастих помпонів, сплетених з однотонних або кольорових ниток. На Полтавщині ці кульки називали балабонами. 

Обов’язково вплітали “окаті” кульки, що зовні нагадували око, які вважалися оберегами від зурочення та напусту. Для цього у центрі ниткою іншого кольору виділяли коло – образ зіниці. Пані Мая працює за давньою технікою. Виплітає чубаті вінки у 2 ряди з великими за розміром кульками або у 3 ряди – з середніми. Елементи фіксує на металевому каркасі. Є витвори, додатково прикрашені паперовими квітами, намистинками, фольгою, павичим пір’ям. Розповіла журналістам, що на Полтавщині чубаті вінки найчастіше робили багатоярусними, але такі витвори виходили дуже важкими, боляче тиснули на голову. Недарма нареченій підкладали під обід тканину або папір, щоб витримала все весілля. Тому краще робити сучасні вінки легшими.

А ще до весільних вінків обов’язково кріпили 12 різноколірних стрічок. Якщо наречена була сиротою, додавали тринадцяту білу або небесно-блакитну. Восковими квітками та листочками вінки теж у давнину прикрашали, їх могло бути в одному віночку до 500 штук. Чубаті весільні вінки утворювали своєрідний німб над головою нареченої, а ще нагадували високі корони. Недарма у давнину їх зберігали все життя біля кіота вінчальної ікони.  

Оригінальні дівочі дукачі

Ці прикраси часто згадували у творах письменники XIX століття, коли описували українських дівчат. Пані Мая почала вивчати тему й дізналася, що йдеться про великі, схожі зовні на медалі монети з металевими бантами. Назва походить від венеціанської золотої монети – дукатуса, в Україну потрапляли лише угорські та голландські зразки, які називали червінцями. А дукачами почали називати великі позолочені або золоті монети та медалі для прикрас.

Спочатку такі дорогі вироби могли собі дозволити лише дочки української шляхти, козацької старшини. Потім почали виготовляти бідні дукачі з міді, латуні, олова з вирізаними скромними малюнками. Носили їх на намисті або на шнурку, ланцюжку, стрічці. Багаті родини замовляли донькам прикраси з 30 позолочених дукачів, хоча й одна підвіска коштувала недешево. Такі вироби носили дівчата на Катеринославщині, Харківщині, Полтавщині. Пані Мая розповіла, що доводилося бачити дукачі із зображеннями Богоматері з немовлям та цариці Катерини II. Кілька виробів створила для себе й залюбки носила.

Неприховані таємниці майстрині Маї

Пані Ернст розповіла, що їй найбільше подобається відтворювати шедеври минулого, бо коли вони оживають через століття, це дарує ні з чим не порівняне відчуття радісного захоплення. Використовує чеський бісер, нейлонові нитки, є спеціальні голки та верстат. Для кожної прикраси передбачена своя методика, у виготовленні криз використовує сітчасте плетіння, герданів – ткацтво. Робота дуже кропітка, складна, вимагає часу. Якщо гердан реально зробити за кілька тижнів, то для кризи необхідно кілька місяців. Складати прикраси з крихітних бісеринок важко, після багатьох годин сидіння на місці починають боліти спина, руки, очі. Тому доводиться робити перерви для відпочинку.

Але пані Мая не гониться за кількістю, для неї головне – якість. Її гордістю став реконструйований стрічковий гердан із пташками, світлиною поділилася подруга з північної Буковини. Таку прикрасу носила її бабуся. Пані Ернст настільки сподобався витвір, що вона вирішила його реконструювати. Ще одне диво мистецтва – давня гуцульська силянка, поновлена за світлиною зі старою книжки. Пані Мая зізналася журналістам, що відтворення кожного виробу для неї – змагання із собою, чи зможе вона зробити краще. Наприклад, її найширша криза – 14 сантиметрів, тоді як лемки робили до 20 сантиметрів, тож є, до чого прагнути. Але головне, що дарує майстрині радість – причетність до збереження історичної спадщини України. Адже завдяки її золотим рукам дивовижні українські прикраси стають не лише широко відомими, а й популярними. Не тільки в Україні, а й за кордоном.