Якою косметикою користувалися дніпрянки за радянських часів у другій половині XX століття?

Для кожної жінки прагнення виглядати привабливо цілком істотне, у сучасному світі цього легко досягти при величезному виборі продукції від різноманітних компаній. Розробники враховують всі вікові категорії, є косметика й для чоловіків. Радянські жінки про таке не могли й мріяти, їхній вибір обмежувався кількома наборами, які навіть не завжди були у продажі. Придбати пудру “Lancome” або помаду “Dior” можна було лише по дуже великому “блату”, користувалися такою косметикою тільки на великі свята, щоб вистачило надовго. За якістю товари вітчизняного виробництва залишали бажати кращого, але більшості мешканок тодішнього Дніпропетровська доводилося брати те, що реально було купити. Далі на dnepryanka.

Особливості радянської косметики

Макіяж – особливе мистецтво, дослідники певні, що воно існує ще з часів давніх імперій. Підводили очі єгипетські фараони та імператриці, красуні Давньої Греції фарбували брови та вибілювали шкіру, а у Давньому Римі навіть створили окремий комплекс послуг. Їх надавали досвідчені спеціалісти з когорти рабів, яких називали косметами. Протягом подальших століть мистецтво макіяжу розширювалося та вдосконалювалося, як і засоби для його створення. Радянська залізна завіса сформувала штучний дефіцит косметичної продукції, тому дніпрянки були змушені купувати тільки вироблене в СРСР. Або з великою переплатою, ще був шанс знайти “блат” у потрібних крамницях.

При тому, що радянську косметику представляли як суто натуральну, у її складі вистачало шкідливих домішок із ртуті та нафтопродуктів. Обіцяних вітамінів та корисних компонентів налічувалося лише кілька відсотків. Не можна сказати, що вся косметика СРСР була небезпечною, але недарма жінки категорично забороняли дочкам підліткового віку користуватися косметикою, щоб не завдати шкоди здоров’ю. Та найбільше засмучувала споживачів із Дніпра незручність товарів у користуванні, хоча й цю проблему вони навчилися віртуозно розв’язувати.

Капості від туші “Ленінградська”

Це був один із найперших і найпопулярніших б’юті-продуктів у СРСР, бо його можна було купити без проблем у відділі косметики. Випускати туш почала фабрика “Невська косметика” у 1947 році, але великий попит мала зовсім не через зручність у користуванні. А тому, що інших варіантів не було. Туш виглядала як маленький твердий брусочок у картонній коробочці, до неї додавалася щіточка з твердого пластика. Щоб набрати порцію, треба було поплювати на брусок або змочити його водою, що виглядало зовсім не естетично. А найгірше, що тверда щіточка наносила туш одним шаром, вії одразу злипалися, ще й чіплялися маленькі грудочки. Тому дніпрянки розділяли вії голкою.

В основі “Ленінградської” туші було мило, яке доповнювали сажею, бджолиним воском, вазеліном і стеарином. Тому туш швидко висихала й починала осипатися на щоки, а у дощ чи сніг залишала брудні патьоки. Тому фарбувати вії зранку за вологої погоди жінки не ризикували, робили це вже на роботі. Плакати з такою тушшю на віях не рекомендувалося категорично, бо коли суміш потрапляла у вічі, сльози котилися горохом, перетворюючи обличчя на чорну маску. Тоді треба було терміново шукати воду й змивати всю наведену раніше красу.

Маска від тонального крему “Балет”

Це був перший радянський тональний крем, який почали випускати у 1981 році. На відміну від сучасних розробок, мав один відтінок, тому підходив далеко не всім жінкам. Ще й за консистенцією нагадував скоріше щільну замазку, обличчя починало скидатися на потиньковану стіну. Дніпрянки й тут знайшли вихід: почали додавати зволожувальний крем, найкраще компонувався з “Балетом” крем “Бархатный”. Але це було не єдиною проблемою цього виробу. 

Товар продавали без пензликів та спонжів, тому намазувати обличчя доводилося ватним тампоном чи взагалі пальцем. Та й спонжики мало б допомогли, бо до складу крему входив бджолиний віск, який погано розтікався по шкірі. Але найгірше, що такий “тональник” ще й забивав пори, створюючи на поверхні обличчя плівку. Внаслідок чого на тілі утворювалися численні висипання через нестачу кисню, і кількість прищів, які цим кремом намагалися замаскувати, тільки збільшувалася.

Шолом від лаку для волосся “Прелесть”

Цей продукт з’явився у продажу у 1971 році і одразу став популярним. Адже до того жінкам доводилося фіксувати зачіски за допомогою пива чи солодкої води. Така фіксація вимагала більше часу на формування зачіски, а ще приваблювала комах, що теж не додавало приємних хвилин дніпрянкам. Пиво “дарувало” ще й неприємний запах. Відтак балончик лаку, котрий легко вміщувався у сумочці, став для радянських жінок справжнім порятунком. Його випускав Невинномиський завод побутової хімії. Наприкінці 1980 років цей лак став дефіцитним, його купували по “блату” або відстоюючи величезні черги у крамницях, якщо щастило натрапити на завезення товару.

Однак і цей продукт не був безпроблемним. Так, він ідеально утримував будь-яку форму: від ірокезів до гарних локонів. Але при цьому волосся склеювалося намертво, залита “Прелестью” стрижка нагадувала міцний шолом. Тому розчесатися було неможливо, тільки після миття голови. Відтак жінки переважно фіксували цим лаком чубчики, щоб простіше було змити. Приємним ароматом засіб теж похвалитися не міг, та й потрапляння такої суміші у вічі також було небезпечним. Тому дніпрянки обприскували волосся на скронях та чубчики зазвичай із заплющеними очима. Або просили допомогти рідних чи колег.  

Стійкість помади “Свобода”

Коли після падіння залізної завіси до СРСР линув потік косметики, жінки сильно розгубилися. Раніше у них був невеликий вибір помад різних відтінків червоного, найпопулярнішими залишалися морквяний і близький до брунатного від однієї марки – “Свобода”. Стерти з губів суміш було складно, бо до її складу входив кармін, який отримували з кислоти, що виділяли комахи після обробки їх аміаком. Речовина безпечна для людини, але здатна спровокувати підвищену сухість губів.

Ще один неприємний момент, який забезпечувала дніпрянкам помада “Свобода”, полягав у тому, що вона швидко розтікалася й легко з’їдалася. Треба було постійно підфарбовувати губи. Не давала помада й гарного блиску, однак жінки й тут знайшли вихід – поверх змащували губи вазеліном. Хоча такий спосіб негативно впливав на стійкість помади, блиск для першого враження забезпечував. У 1980 роках з’явилася можливість придбати польську губну помаду “Pupa”, за якою у крамницях вишиковувалися довжелезні черги. Здебільшого брали у перекупників, бо до прилавка доходили мізерні партії. Дніпрянки із забезпечених родин могли собі дозволити помаду “Christian Dior”, яка у спекулянтів коштувала дорого, але висока якість виправдовувала ціну. 

Тіні для повік, уславлені у кінематографі

Якщо згадати більшість радянських фільмів 1970-1980 років, одразу впадає в око макіяж головних героїнь. Наприклад, тіні на повіках чарівної дружини Шурика – Зіночки у фільмі “Іван Васильович змінює професію”. Або у славнозвісної Людмили Прокопівни зі “Службового роману”. Виразний блакитний колір привабливо відтінював очі, що на той час вважалося дуже модним. Усі дніпрянки активно наносили блакить на всю рухому повіку аж до брів, що сучасні стилісти вважають порушенням головних правил макіяжу.

Тіні для радянських жінок випускала московська фабрика “Світанок”, відтінків передбачалося лише 4: синій, блакитний, зелений та фіолетовий. У середині 1980 років додалися ще коричневий та бежевий кольори, які теж мали великий попит. Але вагомим мінусом продукції була її нестійкість, тіні швидко осипалися на щоки. Тому дніпрянки застосовували той же спосіб, що й з помадою: робили прошарок із вазеліну під тіні. У 1980 роках до Союзу почали завозити польські тіні “Ruby Rose” з багатшою та яскравішою палітрою відтінків. Їх розкуповували миттєво, але завжди була можливість придбати потрібний товар у спекулянтів.

Види пудри для дніпрянок

З випуском цієї косметики справи були трохи кращі. Жінки могли вибирати пудри з 4 видів, їх рекламували як товар високої якості. Насправді вищу якість мали тільки вироби “Восток” і “Балет”, гарною якістю вирізнялися товари групи А (“Червона Москва”, “Кремль”). Поступалися їм види групи Б – “Маска” та “Кармелія” і групи В – “Кармен”, “Сирень”. 

Мінусом продукції жінки називали відсутність дзеркальця у кришечці. Але можна було окремо придбати пудреницю, яка складалася із дзеркальця та відділення для пудри, куди треба було насипати порошок. Найкращим подарунком для дніпрянки тоді була пудра “Lancome” із вже вмонтованим у кришечку дзеркальцем. Цей косметичний порошок ідеально прибирав з обличчя блиск і надавав шкірі матового сяйва. Але такий товар реально було купити тільки у валютних крамницях або у спекулянтів, ризикуючи схопити підробку. 

Краса вимагає жертв

Цей вираз приписують французькому філософу й письменнику Альберу Камю. А всесвітньо відомий кутюр’є Карл Лагерфельд влучно йому заперечив, що краса вимагає не жертв, а грошей. Обидва мають рацію. Адже за радянських часів дніпрянки теж могли придбати якісну “західну” косметику за вагомі суми, так що правий Лагерфельд. А от тим, хто цих коштів не мав, ближчий Альбер Камю, бо на “малюнок обличчя” та гарну зачіску їм треба було витратити набагато більше часу та зусиль. Втім, всі ці перипетії вже у минулому, і сучасні молоді дніпрянки навіть не вірять, що їхні мами та бабусі були змушені боротися з такими труднощами, щоб виглядати привабливими. Але це дійсно так.