У Катеринославі колись діяло 6 монастирів: 3 жіночих і 3 чоловічих, але бурхливе XX століття знищило більшість із них. У роки незалежності України вдалося відновити тільки 2 жіночі монастирі, один із них – Свято-Тихвинський. Він розташувався на західному схилі Кленового байраку у самому серці Дніпра, його історія почалася ще у 1862 році. Тоді черниця Браїлівського монастиря Феоніла вирушила з Вінниці до Одеси, щоб заснувати новий монастир, та несподіване благословення київського старця Феофіла змінило її шлях. Пророцтво про інше місце справдилося, не в Одесі, а у Катеринославі народилася обитель, яка стала духовним осередком міста. Далі на dnepryanka.
Шлях Феоніли та несподівана зупинка
Ця черниця була переконана, що новий монастир треба заснувати у місті біля моря, пішла за благословенням до старця Феофіла у Київ, але той заперечив: “Не там твоє місце”. Раптом Феонілі довелося поїхати до Ростова-на-Дону, щоб поховати рідних, а назад вирушила вже не сама – взяла під опіку сирітку, семирічну племінницю Євдокію. Дорога виявилася важкою: дівчинка занедужала, подорож довелося перервати у Катеринославі. Здавалося, випадковість, але саме там розпочалася історія обителі.
Катеринославські купці, почувши про черницю та її життя, підтримали ідею створити у Катеринославі жіночий монастир. Феоніла звернулася до єпископа Платона за благословенням і невдовзі отримала дозвіл. Для монастиря обрали особливе місце – західний схил Кленового байраку. Тиша, зелень, схили, а поруч місто, що стрімко зростало. У 1867 році почала формуватися громада жінок, які прагнули молитви та служіння. Але знадобилося ще 10 років, щоб ця громада перетворилася на монастир.
Настоятелька з вогнем у серці
Першою настоятелькою стала Марія – колишня послушниця Одеського Архангело-Михайлівського монастиря. Вона була мудрою та сильною духом жінкою, за зведення храму взялася завзято. Де Марія брала кошти, так і залишилося таємницею. Але споруди одна за одною зростали на схилі байраку: келії, трапезна, будинки для сестер. Найголовніше – храм. Першу церкву на честь великомучениці Варвари заклали у квітні 1867 року, і менше ніж за рік вона була зведена. Гарну споруду доповнили різьблений іконостас та ікони, урочисте освячення відбулося у січні 1868 року.
Але настоятелька Марія мріяла про величний собор. У 1869 році вона подала прохання на будівництво трьохпрестольного храму на честь Тихвинської ікони Божої Матері, Вознесіння Господнього та Казанської ікони. Величезна споруда – 60 аршинів завдовжки та 41 аршин завширшки – мала стати серцем монастиря. І коли доброчинниця Єлизавета Мізко пожертвувала понад 30 тисяч карбованців, мрія здавалася майже здійсненою.
Нові випробування
Проте ціни на матеріали стрімко зросли, навіть цієї нечуваної суми виявилося замало. Та настоятелька Марія не відступилася. Вона домоглася дозволу відкрити власний цегельний завод, і вже у 1872 році той працював на повну потужність. Завдяки цьому монастир отримав шанс на здійснення мрії, а сама настоятелька ще раз довела: для справжнього дива потрібні не лише кошти, а й віра та наполегливість.
У 1873 році життя Тихвинської громади організувала дворічне училище для дівчаток-сиріт, яких утримували коштом обителі. У маленькому, впорядкованому класі працювали начальниця та її помічниця, які проводили по 6 уроків на день, а запрошені педагоги викладали окремі предмети. Дівчата вивчали Закон Божий, мову, географію, решту часу присвячували рукоділлю, городництву та садівництву. Найуспішніші випускниці отримували право вступати до інших училищ без іспитів.
Диво Тихвинської ікони
Та не лише навчання сиріт зробило Тихвинську громаду унікальною. Назва обителі народилася завдяки пророчому сну черниці Марії Гусєвої. Їй наснилася Тихвинська ікона Пресвятої Богородиці, і саме ця святиня згодом стала головною покровителькою монастиря. Ікону привезли з Тихвина, вона збереглася у пожежах 1533 і 1584 років та вважалася великим дивом. По Дніпру її доставили на пароплаві, а поки новий храм будувався, зберігали у Свято-Троїцькому кафедральному соборі. У 1874 році образ урочисто перенесли до собору жіночої громади.
Преосвященний єпископ Феодосій підтримав прохання сестер і подав клопотання про перейменування Тихвинської жіночої громади на монастир. У квітні 1878 року Синод затвердив першу ігуменю – черницю Олімпіаду. За її невтомну працю та зміцнення обителі Синод у 1886 році нагородив нову ігуменю наперсним хрестом, а у 1899 році імператор відзначив хрестом з “кабінету його величності”. Монастир поступово зростав, у 1903 році там мешкало 250 черниць. А ще обителі належало 720 десятин землі, цегельний завод, рукодільні майстерні, пасіка та власний ліс. Стояли дві кам’яні церкви – тепла та соборна – і школа для дівчаток. Усі будівлі були обнесені міцним кам’яним муром, а монастирська територія нагадувала маленьке, самодостатнє містечко, де поєднувалися духовне життя, праця та навчання.
Темні часи
1917 рік приніс страшні хмари змін усій країні. Черниці, які роками молилися та працювали, опинилися під тиском нової влади: знущання, страх і заборони стали буденним випробуванням. У 1925 році обитель закрили, у будівлях розмістили школу-інтернат для дітей-інвалідів, сиріт і дітей репресованих батьків. Коли у 1941 році почалася Друга світова війна, вихованців евакуювали, споруди спорожніли. Але під час нацистської окупації храми в Україні знову почали оживати. Черниці не втрачали надії й звернулися до єпископа, просячи дозволу відновити монастир. Хоча собор був зруйнований, інші будівлі були цілими.
У 1943 році почалося відродження, відновили обидва храми: зимовий на честь святої Варвари та цілорічний на честь святої Марії Магдалини. Тихвинський образ Божої Матері урочисто повернули на місце. Цю ікону після закриття монастиря таємно зберігала черниця Геннадія, яка й стала новою ігуменею. Монастир не чіпали аж до 1959 року, але нова хвиля руйнування церков таки докотилася туди.
У серпні величний Тихвинський собор підірвали й розібрали на цеглу, дзвіницю та купол Варваринського храму зруйнували, а приміщення церкви віддали під клуб. На території обителі розмістили дитячий інтернат. На час закриття монастиря там перебували 82 черниці. Молодим запропонували роботу на міських підприємствах, стареньких відправили до будинків для людей похилого віку. Святиню – Тихвинську ікону Божої Матері – знову перенесли до Свято-Троїцького кафедрального собору.
Від попелу до молитви
У 1994 році поступово стали відроджуватися колишні жіночі монастирі в Україні. У листопаді 1997 року комплекс Свято-Тихвинського монастиря знову передали Церкві. А вже через місяць у Варваринському храмі відбувся перший за довгі роки молебень. З лютого 1998 року там знову почали служити літургії. Восьмеро черниць на чолі з ігуменею Мариною повернулися в історичну обитель. Вони заселили вцілілий корпус і розпочали відбудову. У березні того ж року Синод офіційно благословив відродження монастиря, затвердив ігуменю Марину на посаді настоятельки та дозволив відкрити при обителі єпархіальне училище регентів і псаломщиків. У травні монастир зареєстрували як жіночий Свято-Тихвинський, а святу ікону повернули з кафедрального собору. У 2000 році відновили трапезну, ще через рік встановили центральний купол Варваринського храму.
Восени 2002 року відкрили недільну школу. Незабаром після цього новою настоятелькою стала ігуменя Зосима. Монастир дедалі більше ставав не лише духовним осередком, а й культурним центром Дніпра. У 2005 році створили методичний кабінет, де почали розробляти програми з християнської етики для шкіл і проводити конференції для вчителів. Молодіжний хор монастиря виступав на Різдвяних та Великодніх фестивалях у Дніпрі та інших містах. А з 2020 року при монастирі відкрилися курси гри на синтезаторі для керівників недільних шкіл і всіх охочих. Так що сучасний Свято-Тихвинський жіночий монастир справедливо називають серцем духовного життя Дніпра, де молитва поєднується з освітою, музикою й традиціями.
Джерела: