Ще з сивої давнини, коли віра предків сповивала світ чарами природи, на головах дівчат розквітали вінки. Це був не просто головний убір, а мова без слів, переплетена квітами, листям та ніжними гілками на витонченому обручі. Ще за язичницьких часів вінок символізував сонце – джерело життя, тепла й світла. Окрім загальнослов’янських назв – вінок, вянок, перев’язка, чільце, існували ще й інші. На Поділлі вінок називали лубком, на Буковині – карабулею на Чернігівщині – теремком, на Закарпатті – короною та пертою. А у Наддніпрянщині та у Катеринославській губернії – квіткою. Далі на dnepryanka.
Магія пелюсток і голос предків
У багатьох культурах вінок мав глибоке символічне значення. В українській традиції він став справжнім знаком ідентичності, краси та духовної сили. Ще у глибоку давнину українці вважали, що через квітковий обруч до світу живих приходили душі безсмертних, щоб оберігати, надихати та шепотіти тихі слова з потойбіччя. З часом вінок перетворився не лише на прикрасу, а на цілий обряд – священне дійство вінкоплетіння.
В Україні воно мало особливий сенс. Дівчата збиралися у гурт, переплітаючи трави й квіти, і водночас співали: “Заплету віночок, заплету шовковий – на щастя, на долю, на милого вроду!” Але плели не тільки на долю, існувало чимало обрядів, де використовувалися вінки. Панували такі й на Катеринославщині, доки радянські ідеологи не викорінили давні звичаї. Але все одно дівочий вінок залишався у пам’яті людей як символ України, котрий у XXI столітті знову повернувся з небуття.
Втрачена наука жіночої сили
Обряд вінкоплетіння знаменував цілий дівочий світ, де жили пісні, приказки, таємничі розмови. Малим дівчаткам віночки плели старші сестри чи мами – з любов’ю й турботою, як оберіг. Підлітки клали свій перший вінок під подушку, щоб уві сні побачити нареченого. Побутувало повір’я, що коли віночок сплете вагітна жінка, то прикраса матиме силу благословляти землю. Такий вінок несли у поле чи до худоби, сподіваючись на багатий врожай і добрий приплід. А віночок, сплетений незайманою дівчиною, вважався знаком чистоти, його наділяли силою очищувати посіви від хвороб і негоди.
Коло краси й сили
На Катеринославщині обряд вінкоплетіння мав свої особливості. Обов’язково вплітали рівно 12 квіток, кожна з яких мала своє символічне значення. Деревій знаменував стійкість і нескореність, безсмертник – вічність душі, цвіт яблуні та вишні – материнську любов та ніжність. Любисток і волошка говорили про кохання, ромашка – про чистоту думок, мальва й троянда були знаком краси, півонія – чуттєвості, а буркун-зілля з’єднував тих, кого розвела доля. Листя дуба додавало сили, а полин ставав щитом від усього злого.
Особливе місце у вінку посідав мак. У козацьких степах він був символом пам’яті, його вплітали дівчата, які втратили батька, брата чи коханого у боротьбі за рідну землю. Та найсильнішим оберегом вважався барвінок. Його синьо-зелені листочки були не лише прикрасою, а глибоким символом життя, любові та духовної чистоти. Барвінок вважали травою шлюбу й закоханості, навіть існувало повір’я: якщо юнак і дівчина з’їдять по листочку барвінку, то між ними неодмінно спалахне сильне кохання. І кожна пелюстка цієї квітки, мов слово у вірші, мала свою мову: перша символізувала красу, друга – ніжність, третя – незабутність, четверта – злагоду, п’ята – вірність.
Квітковий символ душі
Колись у кожному регіоні України знали: вінок може бути магічним, ритуальним, обереговим чи звичаєвим. Усього існувало понад 77 видів вінків, і кожен мав своє значення, час і квіткову мову. Перший у житті вінок дівчинці плела мати, коли тій виповнювалося 3 роки, це був ніжний витвір із чорнобривців, незабудок, ромашок і барвінку. Але за барвистістю крилися не лише естетика й традиція, кожна квітка мала лікувальну силу. Чорнобривці берегли від головного болю, барвінок і незабудки зміцнювали зір, ромашка заспокоювала маленьке серце. На 4-5 рік дитячого життя до цього квіткового оберега додавали безсмертник, листя яблуні.
У 6 років з’являлися волошки, що додавали ясності думкам. А семирічна дівчинка вже носила вінок із 7 різних квітів: незабудки, волошки, ромашки, чорнобривців, маку, безсмертника і барвінку. Вплітали також цвіт яблуні – на щастя та лагідність. У 8 років дівчинка вже сама починала плести свій вінок, могла вільно вибирати квіти, зберігаючи основні – ромашку та волошки як символи світлої душі та спокою.
З 13 років вінки ставали ще глибшими за змістом, вони вже мали імена та значення. Серед них особливим, найніжнішим був вінок кохання, який плели з ромашок, що символізували доброту, юність і тендітність. Між ними додавали яблуневі або вишневі квіти як знак цвітіння душі. А над чолом розміщували ґрона калини, яке говорило, що це дівчина з гарячим серцем. Ще вплітали хміль для гнучкості думки, дотепності, жіночого розуму.
Вінки почуттів: мовчазна мова дівочого серця
У кожному переплетенні квіті крилася розповідь: про любов, надію, біль чи прощання. У давнину дівчата не говорили словами, а плели вінки. Якщо серце красуні вже належало обранцю, а сватів все не було, вона плела вінок надії з маку й волошки. Таку прикрасу власноруч клала на голову обранцеві. Існувала прикмета: якщо хлопець подарунок прийме, то у нього зникнуть усі сумніви, і з’явиться рішення одружитися. Для коханого плели вінок відданості з волошок та любистку, який вважався символом вірності та ніжності.
Юнакам, які вирушали на війну або на далекі заробітки, а також тим, хто розлюбив, дарували плетіння з первоцвітом. Ця квітка символізувала недовговічність почуттів. Ще додавали верес як гіркуватий присмак самотності та прощання. Чимало традицій було пов’язано з весільним вінком. Якщо дівчина приймала сватання, то власноруч одягала на голову хлопця вінок із барвінку. Цей обряд знаменував згоду, благословення любові на довголіття й вірність. З цим вінком молодий ходив запрошувати гостей на весілля. А нареченій плели багатий вінок з барвінку та калини, для дружок – з м’яти, рути та ромашок.
Обряд у квітковому вінці
Та вінок жив не лише у символіці кохання, він був ще й важливим складником обрядів. На Трійцю, яку українці ще називали “Семик” або “Русалчин Великдень”, дівчата йшли до лісу, де плели вінки з вербовими гілочками, і залишали їх на галявині. Згодом поверталися, щоб подивитися. Якщо листя залишалося свіжим, чекали щастя, якщо ні – стереглися біди чи журби. Ворожили з вінками на Катеринославщині й на свято Івана Купала. Їх пускали за водою і спостерігали: коли приб’ється до берега, то сватів не чекати, а якщо попливе, то дівчина скоро вийде заміж. Ще дивилися, в який бік попливе, то звідти й наречений буде.
Особливим був обжинковий вінок. Його плели жінки та дівчата після завершення жнив із золотистих колосків та прикрашали стрічками. Такий витвір одягали найвродливішій дівчині й вели до господарів ниви. Там під спів і обрядові побажання вручали вінок як подяку за працю та надію на гарний врожай наступного року. Господарі благословляли красуню, бажаючи, “щоб і в церкві на неї вінок поклали” – натяк на швидке весілля. Ватазі виставляли частування, хлопцям – могорич.
Стрічки долі – кольорова мова українського вінка
У кожній українській оселі колись добре знали: не лише квіти у віночку мають свою силу, різноколірні стрічки теж були не менш важливою частиною оберега. Вони не лише прикрашали косу, а й розповідали історію власниці, оберігали від лихого ока. На Катеринославщині до віночка дівчата кріпили аж 12 стрічок. Їх прив’язували з обох боків так, щоб кольори спадали рівно вздовж плечей. Інколи, для зручності, майстрували спеціальний обруч зі щільного паперу по ширині стрічок, який називали чілкою або лубком. У святкові дні його обтягували найкращою стрічкою, до нього кріпили інші, у будні ж носили вінок без стрічок, влітку прикрашали обруч живими квітами.
Довжина стрічок завжди залишалася незмінною: трохи нижче коси, Дотримувалися й правильного чергування кольорів. У центрі розміщували світло-брунатну стрічку – знак землі-годувальниці, основи життя. По обох боках ставили жовті, уособлення сонця, тепла й добробуту, далі йшли світло-зелені та темно-зелені – символи молодості, сили, краси. За ними нашивали блакитні або сині – захист неба й води. Біла стрічка мала особливий статус, її вплітали лише тоді, коли кінці були розшиті золотом та сріблом. З одного боку зображували сонце, з іншого – місяць. Біла стрічка без вишивки вважалася на Катеринославщині жалобною, її додавали як символ пам’яті про померлих.
Були й стрічки, які розповідали про стан душі. Якщо у віночку був мак, то обов’язково вплітали червону стрічку – магічну, яка означала сум або жалобу за загиблим батьком, братом чи коханим. Сирітки обов’язково додавали блакитні стрічки, які символізували небесний захист. Таким дівчатам люди на святкові дні дарували смаколики або дрібні гроші, підтримували добрим словом. На знак подяки сирітка могла подарувати одну зі своїх стрічок.
Квіткова наука предків
Плести вінок – це не просто поєднувати квіти у коло, а справжня наука, давнє жіноче мистецтво, яке колись передавалося з покоління в покоління. На жаль, за радянських часів воно загубилося під впливом нової ідеології. Колись дівчата добре знали, коли та в який час треба збирати квіти, як їх поєднувати, які трави гармоніюють одна з одною, а які – ні. Знали як правильно замочити пелюстки у рослинних соках, щоб квіти довше залишалися свіжими, бо саме свіжість віночка означала добру долю.
Якщо ж вінок випадково розривався або розпадався, це вважали попередженням близького лиха, якому ще можна запобігти. Вінок завжди був мовчазним, живим діалогом із природою, рідною землею, пращурами, недарма його називають народним символом України. Вінок – це поезія у дії, про нього сучасні школярі пишуть твори та складають вірші. Створений із квітів та людських почуттів, він завжди був мовою, яку розуміли всі. Тому й сучасним українцям здається, ніби вони добре пам’ятають цю мову, та й не дивно, адже вона завжди жила у душах нескорених українок.
Джерела: