Весілля на Катеринославщині було не тільки родинним святом, а й багатовіковим обрядом, який переплітався з піснями, сльозами прощання і щедрим хлібом на рушнику. З покоління в покоління у родинах зберігалися традиції, які сучасні дослідники етнографії називають справжнім кодом української обрядовості. Особливої глибини набував вечір напередодні весілля – дівич-вечір. Саме тоді, у колі подруг, родичів і майбутнього чоловіка, дівчина прощалася з дівоцтвом і входила у нове життя. Існувало безліч традицій та прикмет цього вечора, яких всі ретельно дотримувалися, щоб життя у молодят було гарним. Далі на dnepryanka.
Коровай – почесний гість столу
Перше, що знаменувало початок дівич-вечора – це випікання короваю. Колись на Катеринославщині так називали тільки весільний хліб, який готували лише на перше весілля. Без нього одруження не вважалося справжнім. А от на другий шлюб таке частування вже не ставили. Окрім короваю, готували й іншу ритуальну випічку: шишки, калачі, теремки, дивень, лежень. Теремки дослідники називали справжнім витвором мистецтва – солодке тісто, намотане на очеретину й запечене в печі, прикрашене квітами з паперу, ягодами калини та цукерками. Їх дарували гостям та коровайницям, а шишками молодята обносили родичів, і кожен мав віддячити подарунком.
Коровай із щастям
Фото: весільні шишки
Пекти на весілля зазвичай запрошували тільки заміжніх, щасливих у шлюбі, доброзичливих жінок. Вони виконували роль не стільки кухарок, скільки своєрідних берегинь майбутнього родинного добробуту. Запрошені завжди приносили для короваю власні борошно та яйця, вважалося, що так вони діляться з нареченою гарною частинкою своєї жіночої долі. На Катеринославщині пекли круглі короваї з “косою” та фігурками голубів з тіста, прикрашали калиною, барвінком. У селах Павлоградського краю ще готували “рогатий” – дев’ятикутний коровай, із монетами у кожному куті. Такий хліб символізував єдність сонця, місяця та зірок – небесне благословення на подружнє життя.
Пекли обов’язково з молитвою і пильно слідкували за процесом. Якщо весільний хліб тріскався у печі, це вважали недобрим знаком. Коровай мав давати багато легких і дрібних крихт, якими обсипали молодят – на щастя та добробут. Окремо готували й воду, якою коровайниці мили руки після тіста. Нею вмивали наречених та їхніх батьків, кропили клуню, сад, город, щоб усе родилося та множилося, як у новій сім’ї.
Виходиш з дому – кланяйся життю молодому
Так казали на Катеринославщині, коли дівчина востаннє переступала поріг батьківської хати перед весіллям. Останній вечір волі наречені проводили разом. Хлопець спочатку гуляв із друзями, а потім подавався до хати нареченої разом із боярами та музиками. А от вдома у дівчини у цей час розгорталося багате на події дійство. У найгарнішій кімнаті збиралися подружки, поруч із нареченою сідала сестра або близька родичка нареченого з букетом васильків. У квіти ставили свічку, і дівчина мала увесь вечір пильнувати, щоб вогник не згас до того, як його погасить старший боярин. Цей вогник символізував тепло й кохання, які треба берегти не менш ретельно, ніж свічку серед весільної метушні.
Чари обрядового гільця
Так називали гілку вишні, яблуні чи сосни, яку приносив наречений з двору, де живуть багаті та щасливі господарі. Під обрядові пісні наречена з подругами прикрашали гільце квітами, калиною та стрічками. Цей незвичайний букет символізував красу, свободу й молодість. Коли входив молодий із боярином, майбутнє подружжя разом прикріплювали на гільце велику квітку як свідчення єдності. На весільному застіллі прикрасу ставили поруч із короваями.
Гільцю відводили ще й важливу роль в іншому обряді. Після застілля за право зірвати квітку змагалися боярин і старша дружка. Існувала прикмета: хто перший зірве, той у родині й пануватиме. Коли впорається дружка, тоді – молода дружина, коли ж боярин, то головуватиме чоловік. По завершенні весілля гільце урочисто переносили до хати молодого і символічно закидали на дах. Це був своєрідний жест вкорінення, щоб молода швидше вросла у нову родину.
Весільний вінок на щастя та долю
Разом із гільцем виготовляли ще й весільні вінки для наречених. Фатою на дівич-вечір для молодої був вінок, його робили багатим і пишним, мов корону. Барвінок – по три листочки у пучку – складали в обруч, який оздоблювали стрічками та калиною. Барвінок символізував вічне кохання, стрічки – шлях у подружнє життя, калина – жіночу честь. Вінок для нареченого робили тільки з барвінку. Для дружок плели вінки з м’яти, рути та ромашок. Керувала процесом старша, досвідчена родичка, вона ж слідкувала, щоб дівчата співали обрядові пісні з побажаннями для молодої.
Потім наставав час одягання вінка. На долівці розстеляли біле полотно, ставили на нього діжу з хлібом і накривали подушкою. На цей “трон” сідала наречена, і брати чи мати розплітали їй коси вже під інші пісні. А подружки клали на голову великий вінок. У деяких селах Катеринославщини у цю мить старалися щиро плакати не лише молода, а й її мати, вважалося, що так вони виплачуть наперед усе зле та лихе.
Чоботи, хустка і сорочка долі
Після розплітання коси починався обмін подарунками. Наречений приносив молодій новенькі чоботи та хустку, а натомість отримував весільну сорочку, вишиту її руками. Дівчина взувала чоботи на очах у гостей. Всі уважно слідкували, що поклав хлопець: якщо цукерки, то життя буде солодким, якщо гроші – заможним. Потім старша дружка чіпляла нареченому вінок до шапки чи капелюха, садовила молодят разом на кожух і накривала рушником чи посипала житом. Це вже робили під інші пісні, у яких пару проголошували князем та княгинею. Кожух теж відігравав важливу роль, бо вважався символом гарних статків, теплого та затишного життя.
Запрошення на весілля як єднання громади
Після цього молодята розходилися по селу – кликати людей на весілля. Перелік гостей узгоджували заздалегідь. Ватага молоді, що супроводжувала наречених, одягала свої вінки на руку – як знак шани та довіри. Найповажніше завдання припадало нареченому та старшому боярину, які обходили родичів і сусідів, запрошуючи на “вечорини” – передвесільні гостини. Важливо було дотримуватися обряду. Переступивши поріг хати, молодий тричі кланявся до землі і з повагою промовляв: “Просили батько й мати, і я прошу до нас на весілля”. Потім брав у боярина шишку й передавав господарю як знак пошани та запрошення.
Молода з подругами обходила людей окремо. Вирушати треба було по сонцю, бо вважалося, що такою є дорога до щастя. До кожної хати заходили з піснями, дівчина кланялася господарям, передавала шишку й запрошувала. А їй традиційно давали подарунок на дівич-вечір або гроші “на підківки до чобітків”, щоб легкою була дорога у подружнє життя. Після запросин до дівочого гурту могли приєднатися за бажанням і доньки господарів. Коли молодята поверталися додому до нареченої, там на них вже чекали гості, запрошені на “вечорини”. Виставляли швидке частування, молодь танцювала, жартувала, старші не скупилися на побажання. Довго не засиджувалися, бо наступний день мав бути складним та відповідальним.
Роль дівич-вечора на Катеринославщині
Дівич-вечір на Катеринославщині був не лише прощанням із дівоцтвом. Він символізував певну межу, яка допомагала молодим усвідомити, що у них починається інше, нове життя, зовсім не схоже на те, що було раніше. Але разом із тим і “вечорини”, і весілля об’єднували громаду, у ці дні могли помиритися сусіди, які довго ворогували, або домовитися, користуючись нагодою, про розв’язання нагальних проблем. А молоді отримували важливе відчуття опори, єдності й любові, підтримку від громади, до якої вже входили як дорослі її учасники.
Джерела: