Побутує думка, ніби фемінізм – явище XIX століття, характерне тільки для Європи, а в інших країнах жінки лише мовчки терпіли несправедливість. Але це міф. Всюди жінок завжди експлуатували нарівні з чоловіками, а от прав давали менше. Якщо давали взагалі. Саме тоді з’являлися перші феміністки – сміливі, завзяті, здатні ламати стереотипи. Так було не лише в Європі, а й у царській Росії, до складу якої входила тоді Україна. Далі на dnepryanka.
Діячку Олександру Калмикову згадують у довідниках як першу російську феміністку, але є нюанс. Вона була українкою, уродженкою Катеринослава, про що наприкінці XIX століття навіть ніде не згадувалося. Ця активістка не лише підтримувала жіночі ініціативи, а й ставала їхнім лідером. Меценатка, наставниця молодих радикалів, організаторка перших марксистських гуртків – вона фактично виховала покоління, яке згодом змінило історію. Сучасники навіть називали її “марксистською богородицею”. Чому саме? Про це розповімо далі.
Як жінки змінювали правила гри?
Для початку варто згадати, що фемінізм XIX століття у царській Росії не був масовим рухом. Скоріше йшлося про своєрідні елітні міські клуби для сміливих і рішучих жінок, які багато говорили про взаємодопомогу, самоосвіту та всебічну підтримку. Всі відомі діячки тих часів походили з заможних родин. Перші феміністські товариства історія зафіксувала у Петербурзі – імперській столиці, де жінки почувалися набагато вільніше, ніж в інших містах.
Перша хвиля фемінізму припала на 1861–1905 роки, коли дами боролася за 4 основні права:
- на освіту – вибирати, де вчитися та яку спеціальність обирати;
- на працю – самим визначати професію та місце роботи, а не погоджуватися на роль прибиральниці чи служниці;
- на волю серця – право обирати партнера, вирішувати, народжувати дітей чи ні;
- на соціально-політичні права – голосування, ведення торгівлі, участь у громадському житті.
У Росії найважливішою для жінок була освіта. Дворянки після 1861 року нерідко ставали тягарем для родини, тому намагалися вибиратися до Петербурга, щоб хоч якось влаштуватися. Але нова реальність підкидала їм нові виклики. Більшість таких панянок ставала медсестрами, акушерками, рідше – перекладачками чи журналістками. Саме у таких умовах формувалися перші феміністки, які не боялися ламати старі правила.
З Катеринослава до столиці: перші кроки Олександри
На початку січня 1850 року в Катеринославі народилася Олександра Чернова – дівчина, яка зуміла здивувати світ. Мати – відома у місті діячка Олександра Риндовська – очолювала жіночі навчальні заклади, керувала відомою у губернії гімназією. Дід Саші – Аким Якович Ковалевський – був статським радником. Значний вплив мав на дівчинку і барон Корф, який викладав Олександрі історію та природничі науки. Так серед книг, щоденних уроків і розмов про світ сформувався характер майбутньої феміністки.
Олександра здобула освіту в Катеринославському жіночому училищі та з дипломом вчительки подалася до Одеси. Там викладала рік, потім повернулася до рідного училища вже у ролі педагогині. У 1872 році вийшла заміж і стала Калмиковою. Її чоловік був сенатором цивільного касаційного департаменту Керівного сенату і швидко отримав чин таємного радника – ранг, що відповідав генерал-лейтенанту чи віцеадміралу. Поєднання освіти, досвіду, зв’язків і можливостей зробило з Олександри Калмикової людину, яка могла активно діяти у громадському житті й очолити жіночий рух.
Громадська активність Калмикової у Харкові
Ця жінка вперше заявила про себе у Харкові, де приєдналася до колективу нової газети “Південний край”. Це видання швидко набрало популярності й виходило стабільно аж до 1917 року. Калмикова почала публікувати статті на “гарячі” для того часу теми: освіта, права жінок, проблеми єврейської громади. Кожен матеріал був маленьким викликом усталеним принципам, і Калмикова не боялася кидати його суспільству.
Саме у Харкові вона познайомилася з Христиною Алчевською – відомою освітянкою та активісткою, яка підтримувала український рух. Христина була дружиною багатого підприємця Олексія Алчевського, засновника металургійних заводів у Донецьку, Маріуполі та Алчевську. З початку 1860-х років вона утримувала жіночу недільну школу для дорослих, де жінки вчилися читати й писати. Калмикова деякий час там викладала й водночас працювала над збірником “Що читати народові?”.
Зустріч, яка змінила все: Петро Струве та наставництво Калмикової
Після успіху у Харкові, у середині 1880-х років Олександра Калмикова перебралася до Петербурга, де її життя набуло нового, несподіваного значення. Столиця відкривала можливості, але й вимагала швидких рішень: там формувалися кола, де обговорювали політику, ідеї та майбутнє країни, і Калмикова опинилася у самому вирі змін.
Найважливішою подією для Олександри стало знайомство з юним Петром Струве. Син пермського губернатора був однокласником її сина, часто гостював у будинку й настільки сподобався Калмиковій, що вона умовила юнака залишитися у них пожити. Друзі делікатно називали Петра “названим сином”, хоча його рідна мати була жива, проте мала непрості стосунки з хлопцем. Тому Струве погодився на новий статус без зайвих вагань. Двадцятирічна різниця у віці не стала перешкодою: Калмикова та Струве згодом стали коханцями. Олександра фактично взяла на себе роль його наставниці та спонсорки. Тоді вона вже була помітною особистістю у петербурзькому літературному та книговидавничому світі, тому така підтримка давала Струве ще й шанс увійти у політичну історію.
Книги для народу: як Калмикова робила знання доступними
У 1890 році ця феміністка відкрила власний книжковий склад на Литейному проспекті, неподалік від власного житла. Це дало змогу видати каталог пропонованих збірок, який швидко став настільним посібником для шкільних і народних бібліотек. Водночас пані Олександра випустила 2 власні серії недорогих книжок, розрахованих на простих містян. Вони були відомі під назвами:
- “Життя раніше й тепер”;
- “Сили природи та людська праця”.
Разом із відомим письменником Левом Толстим Калмикова працювала над книгою “Грецький учитель Сократ”, яка вийшла у 1886 році. З 1890 до 1893 року писала статті для видання “Російська школа”. Книги Калмикової витримали понад 20 видань, а активна діяльність зробила жінку впливовою особою у колі освітян і прогресивної інтелігенції Петербурга. Але книги та магазин були не лише про літературу. Калмикова ще й підтримувала марксистів, виділила 2 000 карбованців на перший номер газети “Іскра”. А книжковий склад поступово став підпільною штаб-квартирою для молодих революціонерів. Тут варто пояснити, що тодішні феміністки, які боролися за рівноправність, вважали жінок окремим класом у соціальній системі Маркса.
Ця позиція настільки захопила Калмикову, що молоді учасники революційних гуртків почали сприймати її як досвідчену наставницю. Щобільше цю жінку навіть називали з повагою “марксистською богородицею”. Але не обходилося без сатиричних випадів. Карикатурист Каррик зобразив Олександру з “немовлятами” Струве і Туган-Барановським. Щоправда, художник пояснив своє рішення тим, що прагнув показати нове покоління, яке зростало під турботливою опікою пані Калмикової.
Останній крок у політиці: Калмикова та боротьба за рівність
У 1917 році пані Олександра вирішила повернутися у політику. Вона увійшла до делегації російських революціонерок і феміністок, які зустрілися з головою Тимчасового уряду князем Львовим. Калмикова клопоталася про скасування будь-яких гендерних обмежень: право голосу, участь у політичних органах і доступ до всіх галузей, де домінували чоловіки. Це був її останній вагомий внесок у боротьбу за рівноправність – спроба залишити слід у світі, що стрімко змінювався.
Після встановлення влади більшовиків Калмикова викладала в одному з інститутів Петербургу й деякий час працювала у наркоматі освіти. Хоча вагомої політичної ролі вже не мала, у перших радянських енциклопедіях про Калмикову згадували. Причина була простою: чимало тодішніх діячів ще пам’ятали, як переховувалися в її будинку під час облав. Та й із родиною Ульянових пані Олександра була добре знайома, сестри Леніна частенько відвідували її книжковий склад.
Хтозна, як би склалася доля Калмикової після смерті ватажка пролетаріату, але вона пішла у засвіти у квітні 1926 року. Олександрі тоді було 76 років – вік досить поважний для діячки, яка жила ідеями, книжками та прагненням змінити світ на краще. Згодом ім’я Калмикової загубилося у вирі кривавих політичних рокіровок, коли до влади прийшов Сталін.
Права жінок понад ідеологію
Фактично Калмикову не встигли увіковічнити за радянських часів, і тим більше не стали цього робити за часів незалежної України. Але по суті це була неординарна жінка, одна з перших феміністок на теренах східної України. Для неї на першому місці завжди були права жінок, освіта та можливість діяти у суспільстві. Ідеологія, яку вона обрала – марксизм – залишалася радше інструментом для досягнення мети, ніж переконанням. Можливо, доля Олександри Калмикової склалася б інакше, коли б вона обрала інший політичний рух. Але як відомо, історія не визнає поняття “якби”.
Джерела: