Дніпропетровщина – не тільки промисловий регіон, а й одна з найнасиченіших археологічних територій України. Земля раз по раз відкриває нові пласти минулого: від стоянок енеоліту до складних культур бронзового століття. Для археологів це місце, де можна не лише підтверджувати відомі теоретичні факти, а й робити відкриття, що змінюють загальну картину минулого. І саме на Дніпропетровщині траплялися знахідки, без яких у XXI столітті важко уявити історію степової зони. Далі на dnepryanka.
Серед тих, хто ці знахідки не просто фіксував, а й вмів “читати”, – дніпрянка Ірина Ковальова. Археологиня, науковиця, професорка, яка відкрила постмаріупольську (квитянську) культуру енеоліту, дослідила травневу (бережнівсько-травневу) зрубну культуру бронзового віку та пам’ятки животилівського типу. Написала понад 150 наукових праць, серед яких 6 монографій і навчальний посібник, ця системна кропітка праця фактично зібрала докупи значну частину археологічної історії регіону.
Шлях Ірини Ковальової до історичної науки
Ірина народилася у 1930 році у Дніпропетровську, в родині інженера-будівельника Федора Ковальова та випускниці Маріїнської гімназії Лідії Іванової. Про батьків вона пізніше часто згадувала у мемуарах як про людей, з яких почалася її власна історія. Війна захопила Ірину дитиною – роки окупації, рання втрата батьків різко змінили її життя: у 17 років залишилася сиротою.
Інтерес до історії з’явився ще в дитинстві після того, як дівчина прочитала “Плутонії” Володимира Обручева. Саме це захоплення у 1949 році привело її на історичний факультет тодішнього Дніпропетровського університету. Навчання завершила у 1954 році як студентка-заочниця, бо доводилося ще й працювати. Попри навантаження, випускні іспити склала на відмінно. Дипломна робота Ковальової про російську залізоробну мануфактуру отримала схвальний відгук із Москви від відомого дослідника історії, академіка Сергія Струміліна, що було дуже високим показником якості.
Як Ірина Ковальова почала археологічну роботу: Оріль, Самара та Ольвія
Здобувши диплом, Ковальова три роки працювала у школі, а у 1957 році стала науковою співробітницею Дніпропетровського історичного музею імені Яворницького. Саме з того моменту почалася її польова археологічна робота: експедиції у межиріччі Орілі та Самари, співпраця з Інститутом археології АН УРСР, робота над дисертацією. Після відновлення історичного факультету в Дніпропетровському університеті у 1962 році Ірину Федорівну запросили на кафедру історичних дисциплін читати археологію, історію первісного суспільства та стародавнього світу.
Паралельно вона щороку виїжджала зі студентами на практику з експедицією академіка Леоніда Славіна на розкопки античної Ольвії в Миколаївській області. Долучилася до підготовки тому “Дніпропетровська область” для багатотомної “Історії міст і сіл Української РСР”. У 1971 році Ковальова захистила кандидатську дисертацію про діяльність Дніпропетровської археологічної експедиції Наркомосу України 1927–1932 років під керівництвом Дмитра Яворницького. Дослідження спиралося на матеріали, пов’язані з територіями Дніпровського Надпоріжжя, які на той момент вже були затоплені, а отже – фактично втрачені для подальшого вивчення. Водночас тема Яворницького залишалася ідеологічно складною, що додавало роботі академічного ризику та відповідальності.
Дніпровське Надпоріжжя та Яворницький: археологічні дослідження під ідеологічним тиском
Праці Ірини Федорівни виходили в різних наукових виданнях у Києві, Москві, Воронежі, Донецьку, друкувалися в “Археологічних відкриттях року” та журналі “Археологія”. Навколо експедицій Ковальової поступово почали гуртуватися фахівці. Розкопки вже не були суто робочим процесом, там почали проводити конференції, семінари, обговорення матеріалів. Приходили й місцеві мешканці, яким було цікаво побачити процес археологічних пошуків.
Ковальову все частіше запрошували на телебачення, радіо, зустрічі з вчителями. Коли на історичному факультеті створили археологічний музей, він швидко став популярним місцем шкільних екскурсій. Часто пані Ірина особисто знайомила відвідувачів із цікавими знахідками.
Археологічні експедиції Ковальової: як розкопки стали науковим центром
Викладачам вишу треба було опікуватися ще й організацією обов’язкової археологічної практики студентів, що потребувало нових об’єктів для розкопок у межах Дніпра та його околиць. Тоді не вщухали бурхливі дискусії про історію виникнення міста, що й наштовхнуло Ковальову на думку дослідити нові території. Тоді у ДНУ імені Олеся Гончара вже сформувалася лабораторія археології Придніпров’я, куди входили талановиті науковці міста.
Гуртом вони вирішили взятися за нову козацьку тему досліджень, куди входили:
- Богородицька (Новобогородицька) фортеця;
- Усть-Самарський ретраншемент;
- запорозьке містечко Самар.
Розкопки на цих об’єктах поступово допомогли скласти загальну картину. Дослідження підтвердили, що Богородицька фортеця та Самар фактично були одним комплексом, а саме містечко залежало від перевезень через Дніпро та митниці. Під час розкопок археологи знаходили торгові пломби та монети 1524, 1525, 1624 років, які допомогли точно визначити хронологію заселення регіону.
Богородицька фортеця та Самар: ключові археологічні відкриття Придніпров’я
Те, що тоді знайшли на місцях козацьких поселень, фактично скасувало загальноприйняте уявлення тодішніх українців про Дике поле як порожній простір після монгольської навали. Кількість артефактів вражала – сотні предметів: монети, пломби, печатки, прикраси, елементи одягу, деталі зброї. Результати роботи Ковальова виклала в окремому виданні – “Каталог старожитностей доби пізнього середньовіччя містечка Самар та Богородицької фортеці”, де зафіксувала та описала 407 різновидів знахідок.
Потім було чимало інших досліджень, результати яких дослідниця видала у працях:
- “Нариси найдавнішої історії України (за матеріалами Дніпрогесівської експедиції (1927–1932)”;
“Поховальний обряд та ідеологія ранніх скотарів (за матеріалами культур бронзової доби Лівобережної України)”;
“Соціальна й духовна культура племен бронзової доби”.
Також Ковальова взялася за нову цікаву роботу – розповідь про експедиції, ситуації на розкопках та щоденну роботу археологів. З цих записів і сформувалася збірка “Сповідь археолога”, яку з цікавістю читали не тільки фахівці. Загалом Ковальова опублікувала понад 200 наукових праць, десятки монографій та навчальних посібників.
Присамар’я як справа життя: розкопки, учні та відповідальність
З 2001 року Ковальова зацікавилася Присамар’ям, очолила нові розкопки Новобогородицької фортеці. Паралельно викладала в університеті, чимало її учнів стали відомими вченими України.
Багаторічну працю української археологині держава відзначила нагородами:
- медаль “Ветеран праці” СРСР;
- орден княгині Ольги;
- звання Заслуженої професорки ДНУ імені Олеся Гончара.
Але Ковальова опікувалася не лише минулим, її не менше турбувало те, що відбувається з Присамар’ям у XXI столітті. Вивчала тему екологічної чистоти місцевості, багато виступала на телебаченні, радіо, давала інтерв’ю для журналів та газет. Ця жінка вбачала в археології не лише пошуки істини, а й велику відповідальність людей перед природою та історією.
Втрата видатної школи: ким була Ірина Ковальова для Дніпра
Коли почалася російсько-українська війна, Ірина Федорівна виїхала до Європи. Сподівалася, що ненадовго, мріяла повернутися до свого Дніпра, польових шляхів і місць, з якими було пов’язане все її життя. Але не судилося. У травні 2025 року, після свого 96 дня народження видатна науковиця пішла у засвіти. На чужій землі. Для Дніпра це була дуже відчутна втрата, про яку багато говорили в університеті, музеї, у колах науковців та археологів, які колись ходили з пані Іриною в експедиції або навчалися на її лекціях.
У відділі археології Дніпропетровського історичного музею імені Яворницького Ірину Ковальову згадали словами, які можна вважати епітафією: “Археологи постійно мають справу зі смертю та усвідомленням тендітності людського життя. Разом із тим, історики як ніхто інший знають, що людина своїми вчинками здатна забезпечити собі вічну пам’ять”.
Джерела: