Великі жінки з Дніпра, успішні і впливові

Дніпро подарувало світові багато талановитих людей: акторів, музикантів, письменників, спортсменів. Причому чимало в цьому списку дивовижних жінок. Давайте разом пригадаємо їх імена, дізнаємося про нелегку долю і життєві перипетії, які в кінцевому результаті привели їх до популярності. Далі на dnepryanka.

Лія Ахеджакова

Ахеджакова Лія Меджидівна, народна артистка Росії, народилася 9 липня 1938 року в Дніпропетровську. Її батьки, Юлія Олександрівна та Меджид Салеховіч – в той час працювали в трупі драматичного театру імені Горького.

У день, коли почалися перейми, Юлія Олександрівна грала в спектаклі. І хтось пожартував: ось, мовляв, твоя дитина ще не народилася, а вже на сцені. Бути їй актором. А майбутня мати відповіла: «Що завгодно, тільки не це». Чомусь очікували хлопчика. Але народилася дівчинка. Через два тижні після її появи на світ батьки, розірвавши контракт, поїхали в рідний Майкоп і робили все для того, щоб Лія не пішла по їх шляху.

Дніпро, увічнений в паспорті актриси, Ахеджакова відвідувала неодноразово. І театр Горького провідувала, не знаючи, що в ті далекі часи він знаходився в будівлі Палацу залізничників.

Мініатюрна жінка комічного плану прикрасила собою 45 фільмів, найбільш культовими з яких стали: «Шукаю людину», «Двадцять днів без війни», «Гараж», «Іронія долі», «Службовий роман», «Про бідного гусара замовте слово», «Москва сльозам не вірить» , «Відпустка за свій рахунок», «Небеса обітовані». Її основне амплуа – попелюшка – борець за правду.

Олена Блаватська

Олена Блаватська (в дівоцтві Ган), теософ, письменниця, мандрівниця, народилася в ніч на 12 серпня 1831 в Катеринославі, в садибі свого діда Андрія Фадєєва (вул. Петербурзька, 11). Через кілька місяців її мати, витончена дворянка Олена Андріївна відвезла дочку в село Кам’янське (нині Дніпродзержинськ), де стояла батарея її чоловіка, капітана кінної артилерії Петра Олексійовича Гана. У садибі дівчинку хрестили.

Дід і бабуся, до яких часто приїжджали гостювати дочка і внучка, першими помітили здібності Олени до ясновидіння і переміщенню предметів на відстані. А ось батько не вірив у всі ці «штучки». Одного разу, щоб викрити їх, запитав: «Як звали мого бойового коня в турецькій кампанії? Швидко». Маленький медіум, не рухаючись, довго дивилася в розкриту абетку, ворушачи губами, після чого вимовила «Зайчик». Всі розсміялися, думаючи, що це жарт, крім батька, адже саме таке ім’я носила його кобила.

Узимку 1849 Олена Петрівна, бажаючи знайти повну незалежність, уклала фіктивний шлюб з людиною набагато старшою за неї – віце-губернатором Єревану Никифором Володимировичем Блаватським. А незабаром після весілля втекла від чоловіка. Почалися мандри по світу. Близький Схід, Центральна і Південна Америки, Канада, Мексика, Європа, Індія.

У 1859 вона на рік повернулася в Росію до родичів в село Ругодево Новоржеского повіту. Відвідала Шандрівка. І знову – подорожі.

Подорожі як сенс життя

У 1872 році провела дев’ять місяців в Одесі, де відкрила фабрику чорнила і магазин штучних квітів. 3 квітня 1875 року оформила номінальний шлюб з Майклом Бетанеллі в Нью-Йорку, з яким розійшлася через кілька місяців. У 1875-му з полковником Генрі Стіл Олкотт створила в Індії Теософське суспільство. А 8 липня 1878 прийняла американське громадянство, ставши першою російською підданою Америки.

У 1885 році покинула Індію через погіршення здоров’я. Жила в Німеччині, Бельгії, Лондоні.

Її основне спадщина: книги «З печер і нетрів Індостану», «Викрито Ізіда», «Загадкові племена на блакитних горах», «Голос безмовності», «Таємна доктрина», «Ключ до теософії».

Померла 8 травня 1891 роки після грипу. Прах її був спалений, а попіл розділений між трьома центрами теософського руху: Лондон, Нью-Йорк і Адьяре (поблизу Мадраса). День смерті Є. П. Блаватської відзначається її послідовниками під ім’ям «дня білого лотоса».

У Дніпрі в садибі Фадєєвих в 1987 році отримала статус пам’ятки історії ХІХ ст. Музейний Центр Є.П. Блаватської та її родини. А про народження і перебування в ній теософа нагадує меморіальна дошка на фасаді.

Оксана Баюл

Оксана Сергіївна Баюл народилася 16 листопада 1977 року в Дніпрі, СРСР. Радянська і українська фігуристка, що виступала в одиночному катанні. Олімпійська чемпіонка 1994 року, чемпіонка світу (1993) і дворазова чемпіонка України (1993, 1994).

Народилася 16 листопада 1977 року в Дніпропетровську. Вона почала займатися фігурним катанням в 1982 році, в чотири роки. Її першим тренером був Станіслав Коритек.

Батьки Оксани розлучилися в 1980 році, коли їй було 2 роки. Після цього батько Сергій Іванович Баюл (помер в 2006), який працював інженером-механіком, повністю зник з її життя і дочку виховувала мама – Марина Баюл, яка викладала в школі французьку мову. Мама померла в серпні 1991 року, коли Оксані було 13 років. Вона залишилася круглою сиротою.

Тренер Оксани спочатку наглядав за нею. Але після того, як він емігрував до Канади, вона залишилася зовсім одна. У 1991 році її забрала до себе Галина Змієвська – провідний одеський тренер з фігурного катання – і виділила Оксані маленьку спальню в своїй крихітній трикімнатній квартирі, в якій також спала одна її з дочок. Зять і вихованець Змієвської допоміг покрити витрати Баюл.

Спортивні досягнення

На Олімпіаді-94 виконала одну з кращих коротких програм в історії фігурного катання (на музику Чайковського). Після виставлення оцінок за техніку з Оксаною трапився нервовий зрив (що могли спостерігати мільйони телеглядачів), оскільки здавалося, що Оксана займе лише 2 місце. При гострій конкуренції результат змагань вирішив один голос німецького судді, чемпіона світу Яна Хоффмана, в короткій програмі він поставив Баюл друге, а в довільній змінив свою думку і віддав їй перше місце.

Після Ігор президент України, Л.Кравчук запросив Баюл, єдину Олімпійську чемпіонку 1994 року від України в делегацію, яка відвідала США.

Потім Баюл переїхала жити в США, виступала в професіональних змаганнях. Вона потрапляла в аварію, страждала алкоголізмом, пройшла реабілітацію. Зараз продовжує виступи і займається бізнесом, видала дві книги на англійській мові. У 2001 покинула, проте в 2005 повернулася в професійний спорт. Залишалася громадянкою України, маючи дозвіл на проживання в США, жила в квартирі площею майже 200 квадратних метрів на 17-му поверсі висотного будинку в Нью-Джерсі.

У 2010 році повернулася на Україну, вступила до Національного педагогічного університету імені Драгоманова в Києві на факультет «Тренерська робота», планує створення школи фігурного катання.

Поліна Горенштейн

18 січня 1899 року у Катеринославі народилася Поліна Михайлівна Горенштейн, талановита балерина і скульптор, відома під псевдонімом Ліна По. З дитинства вона захоплювалася музикою, малюванням, ліпленням, танцями. Навчаючись в хореографічному училищі, вона одночасно відвідувала уроки ліплення в художній студії. У дев’ятнадцять років Поліна стала професійною балериною і продовжила навчання в Москві. Тут вона одночасно вступила до Вищих хореографічних майстерень і ВХУТЕМАСа по класу скульптури.

Закінчивши навчання, Поліна повністю віддається балету, працює режисером-балетмейстером. В цей час вона багато їздить по різних містах і країнах, танцює, ставить спектаклі. 1934 Ліна По тяжко захворіла, осліпла і довгий час була паралізована. Згодом, коли змогла рухатися, повернулася до заняття скульптурою. Її роботи високо оцінив відомий художник М. Нестеров, допоміг повірити в себе, повернутися до життя.

Тисяча дев’ятсот тридцять сім роботи Ліни По з’явилися на Всесоюзній виставці скульптури в Московському музеї образотворчих мистецтв, а в наступному році її скульптуру «Стрибок» придбала Державна галерея. Під час Великої Вітчизняної війни, перебуваючи в евакуації в Уфі, скульптор багато працювала на військову тематику. Найбільшої майстерності досягла вона в жанрі портрета, відомі створені нею портрети А. Пушкіна, молодого Чехова. Всього вона створила 120 скульптурних робіт, які побували на багатьох виставках.

Померла Ліна по 26 листопада 1948 року.

Валентина Чорна

Народилася в м. Дніпропетровськ 1 липня 1924 року. Батько Валентини Миколаївни загинув на війні, мати працювала на заводі, а дівчина стала полонянкою фашистів, повинна була працювати в Німеччині. Після повернення додому її репресували за «український націоналізм» – у Валентини було кілька книг українських радянських письменників і блакитна хустку з жовтими смужками, яку їй подарувала мати на день народження.

З 1946 по 1955 роки Валентина Миколаївна відбувала в радянських концтаборах Кемеровської і Іркутської областей. Її страшна доля стала сюжетом для книги Валентина Чемериса «Державна коханка». Згодом В. Чорна отримала реабілітацію, повернулася додому.

Вірші вона писала з дитинства, після реабілітації вийшли її кілька книг: дитячі «Хороша внучка», «В зеленому саду», збірник з невільничими віршами «Люблю до сих пір», велика добірка її лірики увійшла до збірки «З облоги ночі». 1959 року поетеса в групі делегатів побувала на IV з’їзді письменників України. 1993 року її прийняли в Дніпропетровській організації Національної Спілки письменників України. Померла Валентина Чорна в 2004 р. в Дніпропетровську.

Валентина Насонова

Валентина Олександрівна Насонова, видатна землячка, належить до корифеїв медицини, кращих фахівців в області ревматичних хвороб, вона – один з найвідоміших учених-ревматологів зі світовим ім’ям. Вона поєднала в собі кращі якості лікаря-практика, вченого-енциклопедиста, організатора і вчителя, високогуманної людини.

Валентина Олександрівна народилася 6 липня 1923 року в родині слюсаря. Під час війни працювала санітаркою. Тоді ж вона познайомилася з Левом Степановичем Насоновим, державним службовцям, значно старший за неї, який запропонував дівчині руку і серце. Разом вони виховали сина, який народився в 1948 році – Євген Львович нині відомий вчений.

У вересня 1958 року Валентину Насонова запросили на роботу в тільки організований Інститут ревматології, в якому вона пропрацювала все життя, почавши старшим науковим співробітником, далі – завідуючої відділення граничних форм. У 1968 році захистила докторську дисертацію на тему: «Варіанти клінічного перебігу та критерії діагностики системного червоного вовчака», яка до сих пір є настільною книгою для ревматологів.

Нагороди за роки служіння

З 1970 року Валентина Насонова – беззмінний директор Інституту ревматології. 2001 року вона залишила цю посаду, але до останніх днів життя працювала в Інституті, передаючи величезний досвід колегам. Пішла з життя Валентина Олександрівна 2 лютого 2011 року.

За свою багаторічну благородну працю Валентина Насонова отримала численні урядові нагороди. 1997 року їй присуджено почесне знання «Заслужений діяч науки». Також професор удостоєна міжнародної премії «Професія – життя» в номінації «Легенда світової медицини», яка є визнанням її видатних заслуг перед державою і народом, унікальних якостей людини, лікаря і вченого, чиє життя цілком віддано високого служіння своїй професії, стала її духовним світом і сенсом життя.

Марія Долина

Долина Марія Іванівна народилася 18 грудня 1922 року в селі Шарівка нині Полтавського району Омської області в сім’ї селянина – переселенця з України. Більше сотні років назад в Сибір, в добровільне заслання «за земелькою», вирушили разом з такими ж знедоленими селянами її діди і прадіди.

The Second World War.

У 1932 році, коли дівчинці виповнилося 10 років, через інвалідність батька (він під час війни втратив ногу) сім’я Долини переїхала в Україну, в село Михайлівки Запорізької області. Після закінчення 8 класів середньої школи села Михайлівка, Марія була змушена влаштуватися на роботу. Працювала льотчиком-інструктором Дніпропетровського, потім Нікопольського (філія Дніпропетровського) аероклубів Осоавиахіма. Закінчила екстерном середню школу в місті Дніпропетровськ.

Всього за час війни гвардії капітан Долина зробила 72 успішних (зафіксованих фотозйомкою) бойових вильоти, скинула на об’єкти противника 45.000 кг бомб. У 6 повітряних боях збила в групі 3 винищувача супротивника.

Звання Героя Радянського Союзу з врученням ордена Леніна і медалі «Золота Зірка» Марії Іванівні Долиній присвоєно 18 серпня 1945 року. За наявною в ті часи традиції, всі військові паради на Червоній площі проходили за участю авіації. Нагороджена орденом Леніна, двома орденами Червоного Прапора, орденом Вітчизняної війни 1 ступеня, медалями. Іменем Долиної названа бригада трубного заводу міста Волзький Волгоградської області.