Історію про місто завжди сприймають як те, чим містяни можуть пишатися, ділитися з туристами й що треба знати кожному мешканцю. Проте історія кожного регіону має свої темні сторінки й Дніпро не є виключенням. Мало хто знає, але в місті на початку XX століття було більше будинків розпусти, ніж в Москві. Про розмах цього бізнесу судять ще й по тому, що на території лікарні імені Мечнікова у 1860 році було відділення, де лікували повій. Далі на dnepryanka.
Робота повії
До такого виду діяльності не допускали неповнолітніх, бо за цю провинність в Катеринославі будинок розпусти могли зачинити. Для того, щоб почати працювати на такій роботі треба було складати екзамен на знання “Правил повій”, де, наприклад, була заборона заманювати клієнтів.
В кінці XIX століття в місті функціонувало 10 будинків розпусти. У 1897 році було перше зібрання по боротьбі з проституцією і виявилось, що Катеринослав на першому місці за кількістю венеричних захворювань. Звичайно причиною цьому була проституція.
Найбільше скупчення будинків розпусти було на Кирпичній площі (Кельнський бульвар), але в центрі міста їх теж налічували чимало. Ще один будинок був на сучасній вулиці Глинки. Є історії, що там до останнього часу висів червоний ліхтар, який вказував на специфіку будинку.
Будинок Давида Пчолкіна
Давид Пчолкін був багатою людиною і займався потужним бізнесом — торгівлею деревини. Він збудував розкішний будинок на якому почепив букви “ПД” — Пчолкін Давид. В часи радянщини почалися розмови, що ці літери означають “публічний будинок”. Підтверджень цьому, звісно, немає, але легенда живе своїм життям. До речі, містяни називали будинок “У бога за пазухою”, бо поруч була церква.
Зв`язок будинку голови міста з будинком розпусти
Не одне покоління Пчолкіних було відомим в Дніпрі. Цей же купець Давид Пчолкін вважався головою міста у 1860 роках. Збудував декілька гарних будинків, в тому числі незвичайно красивий “Дом трудолюбия”. Це був кам`яний будинок з ліпниною, балясинами. Внутрішня краса будинку нагадувала Лувр. Купець мріяв перетворити свою резиденцію на міський маєток, тому грошей не жалкував. Там були мармурові каміни, ліпнина на стелі, розпис стін, будуари, венеціанські дзеркала.
Маєток почали здавати в оренду й орендатори влаштували там будинок розпусти. В гарному будинку шукали насолоду місцеві чиновники та гості міста. Для приймання особливо важливих гостей був зал з великими колонами та грецькими божествами. Як говорить легенда, під будинком було прорито підземні тунелі, які йшли до Потьомкінського палацу й в період Першої світової війни й по них приводили з будинку розпусти дівчат в лазарет, який влаштували в палаці.
Ціни в дніпровських борделях були високими, бо в місто приїжджало багато іноземців, які залюбки розважалися з жінками легкої поведінки. На вулицях Дніпра тих часів було чутно польську, англійську і французьку мови.
Заборона проституції
Часто власники борделів порушували закони, тому влада втратила контроль над проституцією. Жінки почали пропонувати свої послуги просто вулицями міста. Щоб відтворити ілюзію порядку поліція облаштовувала облави на повій, які шукали чоловіків в промислових зонах міста. Та дівчата легко могли відкупитися від поліції.
Влада ж міста жінок залякували, проводили бесіди та вмовляли. Хтось піддавався агітації, а хтось продовжував працювати. Повністю заборонити будинки розпусти не вдалося, хоч ріст венеричних захворювань тільки зростав. Вже згодом жінок, які хворіли на гонорею, сифілісом та іншими хворобами, радянська влада переправляла в спеціальні профілакторії, де вони поєднували лікування з суспільно-корисною працею. Тих, хто вилікувався, Рада боротьби з венеризмом та проституцією влаштовувала працювати.