У сучасному Дніпрі працюють десятки клубів і спілок – літературних, мистецьких, дискусійних. І це характерно не лише для XXI століття. Ще коли місто називали Катеринославом, таких клубів теж було чимало: дворянський, офіцерський, комерційний, купецький, жіночий… Але один помітно вирізнявся з переліку. Це “Піквікський клуб” – товариство настільки незвичайне, що сучасні дослідники почали його називати загадкою епохи. Там збиралися на так звані “літературні обіди”, де точилися розмови про майбутнє міста, освіту та культуру. Далі на dnepryanka.
Саме з цих зустрічей народилася серія гострих романів, у яких учасники клубу висміювали обивателів і чиновників Катеринослава. Авторів навіть називали “місцевими Гоголями” – письменниками, які не боялися висміювати вади власного міста, щоб зробити його кращим. Історія місцевого “Піквікського клубу” стала однією з найяскравіших сторінок громадського життя Катеринослава ХІХ століття – дотепною, вільнодумною й водночас – українською за духом.
Джерела піквікського гумору
“Піквікський клуб” у місті на Дніпрі сформувався у бурхливому 1858 році, коли у повітрі вже відчувалися важливі державні зміни. Катеринослав теж пожвавішав, у різних колах обговорювали нові ідеї. Фактично новий клуб став відображенням опозиційних настроїв катеринославців, однак не у революційному, а у реформаторському питанні. Його членами стали переважно інтелігенти та дрібні чиновники, які прагнули не повалення чинного ладу, а морального та суспільного самовдосконалення. Назва клубу не була випадковою. Вона походила від популярного на ті часи роману англійського письменника Чарльза Дікенса “Посмертні записки Піквікського клубу”. Цей вигаданий клуб мав на меті вивчати життя простих англійців, робити добрі справи та описувати свої спостереження.
Книга вийшла друком у 1836 році й одразу стала бестселером у Європі. Катеринославський клуб сформувався через 25 років після появи цього твору, але прагнення учасників були дуже схожими: пізнати своє суспільство, осмислити його, показати смішне та серйозне водночас. Цікаво, що український переклад роману здійснив викладач літератури навчальних закладів Санкт-Петербурга Іринарх Введенський, який згодом навчав майбутнього засновника катеринославського “Піквікського клубу” Миколу Балліна. Через багато років Баллін згадував, що й створив клуб на згадку про Іринарха Івановича.
Микола Баллін і його піквікські спільники
У Катеринославі учасників цього клубу називали “піквіками”, керував гуртом стряпчий Микола Баллін. Кар’єру він розпочав у Кримінальній палаті Сенату, потім служив у Симбірську, після чого працював у міністерстві юстиції Петербурга. Згодом доля привела його до Катеринослава, де Баллін здобув посаду губернського стряпчого. Пізніше він згадував, що після приїзду побачив скромне провінційне місто, яке захотілося розворушити.
Спочатку створив “Товариство самовдосконалення”, яке згодом перетворилося на “Піквікський клуб”. Власне, Катеринослав тоді не нудьгував, у місті постійно проводилися різноманітні вечірки, а розваги та світські дні розподілялися між гуртками відомих діячів Риндіної, Панейщикова, Алексєєнка, Артамонова, Єфимова. На тлі цього вишуканого товариства діяльність “Піквікського клубу” здавалася викликом, бо його учасники прагнули не веселощів, а розвитку інтелекту й моралі.
Дискусії, жарти та піквікські заповіді
“Піквікський клуб” сформували за принципом концентричних кіл. У центрі розташувалося активне ядро: Микола Баллін, Володимир Єлагін, Михайло Стопановський – ті, хто формулював ідеї, організовував засідання та писав “викривальні” твори. Навколо них оберталося коло прихильників і спостерігачів: люди, які приносили новини, ділилися історіями, допомагали підтримувати атмосферу клубу.
Учасниками гурту стали люди різних професій: губернський стряпчий Яків Шемякін, редактор “Катеринославських губернських відомостей” Ігнатій Барановський, типограф Петро Чеховський, лікарі Стрельцов, Пчолкін, Цеткін, викладачі чоловічої класичної гімназії Косенко, Онискевич, Солнцев, адвокат Рейх, поміщик Кудрявцев, журналіст Микола Мізко. Не залишився осторонь і молодий Олександр Поль – майбутній видатний промисловець, меценат і почесний громадянин Катеринослава.
У пошуках істини
У клубі налічувалося 45 осіб. Писали тексти далеко не всі, більшість влаштовувала роль спостерігачів, інформаторів, постачальників сюжетів для “викривальної” сатири. Люди ділилися історіями про міських чиновників, курйозами побуту, анекдотами з місцевого життя. Саме з таких розповідей народжувалися твори, які викликали і сміх, і роздуми. Засідання клубу проходили як літературні вечори, де завжди було весело та цікаво.
Фактично йшлося про товариські застілля, під час яких читали тексти, вели суперечки, обговорювали нові ідеї. Збиралися щосуботи на квартирі Володимира Єлагіна, де також мешкав і Баллін. Головною умовою членства висували щирість і постійне прагнення до самовдосконалення. Під час зустрічей учасники також читали листи від так званих “гарних людей”, як називав їх Баллін, “піквікські сповіді”, гумористичні звіти про події тижня.
Моральний клімат міста
Сам Баллін, згадуючи ті роки, писав, що вони проповідували самовдосконалення радше жартома, бо “тоді їм легко жилося на світі”. Проповіді вели не професори чи відомі громадські діячі, а самі учасники. Але у піквікському жарті відчувалися сила молодості, чесність і моральна чистота. Атмосфера засідань залишалася доброзичливою й невимушеною. Учасники не цуралися й чарки, вважаючи, що горілка – “зерцало, в якому відбивається душа “піквіка”. Їхня відома настоянка складалася з перцівки, запашних трав, кількох крапель м’ятної олії та якісної горілки.
На думку дослідниці теми “піквіків”, відомої професорки історії Ганни Швидько, діяльність клубу за короткий термін стала важливим фактом життя губернського центру. Він впливав на моральний клімат міського суспільства. Навіть поліція поважала цих діячів: вони не робили зла, вважалися “грозою” чиновництва й користувалися симпатією більшості мешканців міста. Ті, хто потрапляв під їхню критику, мусили зважати на те, що вчинки чиновників можуть будь-якої миті стати публічними й підлягати осуду. Іноді “постраждалі” скаржилися не лише губернатору Сіверсу, а й писали до Санкт-Петербурга. Через два роки активної роботи “піквіків” терпець міської верхівки таки урвався. Учасників клубу почали примушувати до від’їзду з Катеринослава.
Забуті, але не марні
Першим покинув місто Михайло Стопановський, згодом – тяжко хворий Володимир Єлагін, якого перевезли до Петербурга у клініку Воєнно-медичної академії. Єдиним, хто прожив довге життя, був Микола Баллін. У 1887 році він писав у своїх спогадах, що хоча про “піквіків” всі давно забули, їхня справа залишилася. Бо потреби у провінційній літературі та викриванні вад суспільства й через 30 років відчувалися не менше, ніж за часів існування клубу. Баллін був переконаний: вони не помилилися у тому, що задоволення цих важливих потреб є найпершою справою літераторів.
Сучасні дослідники Дніпра називають “Піквікський клуб” Катеринослава одним із найяскравіших суспільно-культурних феноменів середини XIX століття. На жаль, їхні “викривальні” романи та повісті забулися та загубилися у часі. Проте дух клубу, його гумор і прагнення до самовдосконалення залишилися у літературних нарисах, нагадуючи, як маленьке товариство впливало на життя великого міста. І найцікавішим є те, що хоча тексти знайти вже майже неможливо, ідеї “піквіків” продовжують жити та реалізовуватися й серед дніпрян у XXI столітті.
Джерела: