З давніх часів весілля займало особливе місце у житті кожної людини, стаючи одним із найважливіших свят сім’ї. Саме слово “весілля” вже говорить про радість і веселощі, наче рясний дощ, що змиває всі печалі. Далі на dnepryanka.
Весільні обряди, що дбайливо зберігаються і передаються з покоління в покоління, є окремим пластом народної культури, багатим на унікальні звичаї, пісні, музику, загадки, приказки та примовки. У них відображаються уявлення наших предків про сім’ю, любов, вірність, взаємодопомогу, а також їхню безмежну гостинність і щирість.
Українські весільні традиції формувалися протягом століть, вбираючи в себе найкращі риси народного світогляду та моралі. Регіональні особливості привносили до обряду неповторний колорит, роблячи його яскравим і самобутнім.
До нас дійшли стародавні історичні описи весіль, що збереглися в писемних джерелах. Вивчаючи ці матеріали, ми можемо торкнутися витоків народної культури та глибше зрозуміти значення цієї важливої для кожного українця події. Дізнаємося більше про весільні традиції на території Придніпров’я, завдяки стародавнім історичним описам, що збереглися до сучасних років, в писемних джерелах.
У першій половині XVII століття на Придніпров’ї були зафіксовані залишки матріархату
У своїй книзі “Опис України, чи областей королівства Польського…” французький інженер Гійом-Левассер де Боплан, який побудував у 1635-му році фортецю Кодак на околиці сучасного Дніпра, залишив цінні відомості про життя та побут українців у першій половині XVII століття. Особливо цікавою є його розповідь про весільні обряди того часу.
Виявляється, на той час на території України не наречений сватався до нареченої, а навпаки. Дівчина, якщо вона відчувала симпатію до хлопця, сама приходила до нього в будинок і пропонувала.
Боплан детально описує цей ритуал:
“Закохана красуня приходить до нареченого тоді, коли він та його батьки вдома. Переступивши поріг, вона вітає їх за звичаєм українців словами “помагай Біг” і сідає; потім звертається до хлопця, який полонив її, називає його на ім’я… і каже йому: “Я бачу по тобі, що ти людина добра, що твоя дружина буде щасливою і матиме дбайливого господаря. Прошу тебе одружитися зі мною”. З подібними словами вона звертається до батька і матері, благаючи їх погодитися на шлюб”.
Якщо батьки з якоїсь причини не давали своєї згоди, дівчина не йшла з дому, доки не отримувала позитивної відповіді. Вона загрожувала їм гнівом Божим та нещастям, якщо вони не видадуть її заміж за їхнього сина. Зрештою, під натиском такої рішучості, батьки змушені були вмовляти сина покохати дівчину.
Боплан зазначає, що такий звичай був поширений лише серед людей одного стану (між хліборобами). Дослідники вважають, що Гійом-Левассер де Боплан був свідком пережиткової форми обрання шлюбу, що свідчило про залишки матріархату на території Придніпров’я.
Важливо, що описані Бопланом весільні звичаї характерні для південних районів Середньої Наддніпров’я, до яких належить і Дніпропетровська область. Загалом ці відомості дають нам цінну інформацію про життя та культуру українців XVII століття.
Спілкування дівчат із хлопцями до весілля
За старих часів знайомство та спілкування між молодими людьми відбувалося на різних заходах, таких як вуличні гуляння, вечорниці, ярмарки тощо. Найчастіше хлопець і дівчина були з одного села, а то й зовсім змалку знали один одного.
На вечорницях молодь не тільки співала пісні та танцювала, а й займалася рукоділлям: дівчата пряли та вишивали, а хлопці лагодили сітки та упряж. Важливо, що це відбувалося під пильним наглядом старших. Вечірню матір, батьків чи інших родичів завжди цікавило, чим займаються молоді люди. Дівчина могла залишитися з хлопцем наодинці лише до заходу сонця.
Звичайно, траплялися випадки, коли дівчата вагітніли до весілля. Така поведінка суворо засуджувалась і каралася. Дівчину могли публічно висікти мотузками, змоченими у солоній воді. Хлопців за подібні провини також фізично карали.
Варто зазначити, що незважаючи на обмеження, дошлюбне спілкування все ж таки давало молодим людям можливість дізнатися один одного краще і зблизитися.
Як наші пращури готували дітей до сімейного життя
З давніх-давен підготовка до сімейного життя не була особистою справою двох молодих людей. Це була важлива подія, в якій брала участь вся громада.
Чоловіка вважали самостійним лише після одруження. Неодружених чоловіків, незалежно від віку, називали “зеленими хлопчиками”. До них нерідко ставилися зі зневагою, а в деяких випадках навіть застосовували покарання. Наприклад, їм могли надати меншу частину спадщини.
Для наших предків періоду XVIII-XIX століть були характерні ранні шлюби. Так, для українців-чоловіків мінімальний вік становив 18 років, а для жінок – 16 років. При цьому заборонялося одружуватися після 80 років.
Батьки намагалися одружити своїх синів якомога раніше, насамперед із прагматичних міркувань. У сім’ї чоловіка з’являлися додаткові робочі руки.
Для дочок заміжжя також було важливим етапом у житті. Дівчат, які “засиджувалися в дівках”, піддавалися докорам.
Весільний сезон зазвичай розпочинався після закінчення польових робіт, з настанням свята Покрови (14 жовтня). З настанням Різдвяного (Філіпповського) посту (кінець листопада – грудень) весілля припинялися.
Ще один пік весільного сезону припадав на січень-лютий (на М’ясоїд). Традиційний український весільний обряд складався із трьох частин:
- Передвесільна частина (“мале весілля”);
- Власне весілля;
- Післявесільна частина.
Передвесільний етап обряду був досить тривалим (від одного до трьох місяців) і включав ряд важливих ритуалів:
- Запити;
- Сватання;
- Оглядини;
- Заручини.
Як проходили заручини
Наприкінці XIX – на початку XX століття оглядини, які раніше відігравали важливу роль єднуючої ланки між сватанням і заручинами, майже втратили своє значення.
Вони проводилися переважно, якщо молоді люди жили в різних селах. Батьки нареченого вирушали в гості до сім’ї нареченої, щоб познайомитися з ними і, звісно, оцінити їх достаток.
Як згадує мешканка села Тарасівка Царичанського району Марія Пархоменко:
“Їхали подивитися на її багатство: чи є коні, воли. І на горище заглядали, там вісім пеньків викладали. Горище тоді відкрито було, дивилися чи багата невістка, щоб в такому разі домовитися за весілля”.
Заручини, або “мале весілля”, ставали найважливішою подією після сватання. Саме на ній остаточно закріплювалась угода про шлюб. Якщо після сватання договір ще можна було розірвати, то після заручин такий крок практично виключався. Заручини грали роль законодавчого акту.
Назва “заручини” походить від обрядового з’єднання рук молодих на хлібі чи зерні. Цей ритуал за народним звичаєм набирав юридичної сили.
На заручини наречений приходив до будинку нареченої зі своїми батьками та родичами. Усі сідали за стіл, а молодих виводили на середину кімнати. Старший староста накривав рушником хліб, клав на нього руку дівчини, зверху руку хлопця і перев’язував їх рушником.
Після цього ритуалу наречена перев’язувала старост рушниками, а всіх присутніх обдаровувала хустками, полотном чи сорочками. Потім починалося урочисте благословення молодих їхніми батьками. Вони сідали на лаву, застелену кожухом, а староста підводив молодих за хустку. Один кінець хустки він тримав сам, а дві інші – молоді.
Батьки хлібом-сіллю тричі благословляли наречену, а молоді стояли на рушнику і тричі поклонялися їм, приймаючи благословення. Обов’язковим елементом заручин був ритуальний танець. Батьки та родичі нареченої танцювали по колу за ходом сонця. У минулому цей танець мав магічне значення.
“Затанцьовування” весілля обов’язково виконували з хлібом. Згодом ці магічні танці у весільному обряді перейшли до невмотивованих ритуальних дій та набули ігрового розважального характеру.
Важливе місце на заручинах також займав обрядовий спів. Фольклорний матеріал для вивчення цього звичаю упродовж усього свого життя збирав відомий український етнограф Д. І. Яворницький.