Далеко не всі знають про Свято-Йосифівський жіночий монастир, що розташований у селі Мар’ївка Новомосковського району на Дніпропетровщині. А тим часом до революції 1917 року це був один із найвідоміших монастирів Катеринославської губернії, куди приїздили паломники з усієї України. На початку 21 століття його вдалося відновити, хоча про повернення колишньої слави говорити складно. Історія обителі водночас і схожа, і не схожа на тисячі інших церковних споруд, які вціліли в роки атеїзму. Далі на dnepryanka.
Чому для монастиря обрали село Мар’ївка?
Історики встановили, що село Мар’ївка з’явилося на мапах ще у 18 столітті неподалік від річки Кільчень, першими поселенцями стали біженці, які тікали від свавілля польської шляхти та набігів татар. На початку 19 століття ці землі отримав за гідну службу відставний полковник Стефан Свинцицький, котрий приїхав з Санкт-Петербурга. На нових землях пожив недовго, але залишив вдові Марії непоганий спадок: 1200 десятин землі та садибу на околиці села.
Жінка вирізнялася благочестям і вирішила після смерті чоловіка провести життя у молитвах. У 1873 році отримала благословення Синоду на створення на своїх землях у Мар’ївці жіночої громади зі школою. Громаду заснувала на честь свого покровителя – святого Йосифа Обручника. Про зведення дерев’яного храму для богослужінь пані Марія потурбувалася ще раніше – у 1870 році. Згодом його обклали цеглою та окремо побудували келії, вийшла гарна будинкова церква. У 1885 році з’явився ще один храм – Покрови Божої Матері, тоді ж монастир отримав статус товариського.
Про засновницю Свято-Йосифівського жіночого монастиря
Марія Свинцицька після отримання благословення Синоду прийняла постриг, як черниця Меланія, у 1886 році стала настоятелькою монастиря та скиту. Відомо, що вдова полковника мала належну освіту, закінчила курс у Харківському першокласному пансіоні, досвід керувати великим господарством у неї теж був. Знадобилося чимало часу, аби реалізувати свою мрію – трипрестольний Преображенський собор, бокові прибудови якого були освячені на честь ікони Божої Матері “Казанська” та святителя Миколая. Проєкт для нього підготували відомі на ті часи архітектори Кульчицький і Палієвський.
Цеглу для будівництва виготовляли на місці, а дзвіницю та позолочений іконостас замовляли окремо. Найбільший дзвін на 200 пудів відливали у Воронежі, а везли на чотирьох спарених возах аж вісім пар волів. Освячення собору відбулося у 1898 році. Богослужіння тривали з 22 травня до 14 жовтня, в холоди храм зачиняли, аби не зруйнувалося внутрішнє оздоблення. У 1906 році настоятелька отримала сан ігумені, за старання високе духовенство відзначало її особливою відзнакою – Червоним хрестом II ступеня.
Царина дивовижної святості та краси
Всі, хто приїздив до Свято-Йосифівського жіночого монастиря, відзначав його незвичайність. Крім чудової архітектури, він приваблював ідеальним благоустроєм: викладені міцними дубовими дошками тротуари, прикрашені трояндами та іншими рідкісними квітами алеї, великий фруктовий сад. Але найбільше дивували всіх павичі, котрі вільно гуляли алеями. Міцне, надійне господарство: кам’яні трапезна, проскурня, пекарня, великий готель для паломників, келійні корпуси на 300 насельниць.
Подивитися на таке диво приїздили навіть з інших губерній. У 1886 році до монастиря приписали скит на честь ікони Божої Матері “Всіх скорботних Радість”, в якому відкрили храм, школу, лікарню та богадільню. Розташований він був на протилежному березі річки Самарчик. У “Довіднику Катеринославської єпархії за 1908 рік” значиться, що Свято-Йосифівський жіночий монастир має 500 десятин землі та 3 храми: кам’яний трипрестольний на згадку Преображення Господнього, Святителя Миколая та Казанської ікони Божої Матері, дерев’яний – на честь Покрови Пресвятої Богородиці та будинковий – на вшанування Йосифа Обручника. У 1913 році у монастирі нараховувалося 19 черниць і 70 послушниць.
Як виживав монастир за років атеїзму?
У 1917 році, коли відбулася революція, монастир мав вже 1200 десятин землі (понад 800 гектарів), 150 пар волів, 300 корів, ще були великі загони овець, у 2 ставках розводили рибу. Черниці навіть продавали товар у своїх крамницях. Мешкало в обителі вже 900 черниць, після смерті настоятельки Меланії керували громадою ігумені Маріоніда, Серафима та Ангеліна.
Однак легко здогадатися, що обійти увагою таке велике й багате господарство представники нової влади аж ніяк не могли. У 1927 році, на другий день після Великодня, спеціальна комісія наказала черницям протягом дня забратися геть із монастиря. А всі приміщення забирали під комуну “Червоний жовтень”. З речей дозволили взяти лише по вузлику. Черниці залишили новим господарям великі запаси у погребах, яких вистачило б на тривалий час, налагоджене, показове господарство. Єдине, що змогли врятувати жінки, це особливо шановану ікону Божої Матері “Достойно єсть”, згодом її передали до Свято-Троїцького собору. Частина черниць перебралася до Новомосковського скиту, більшість послушниць розійшлися по домівках.
Подальша доля жіночого монастиря святого Йосифа Обручника
Спочатку на території обителі розмістили студентів Краснодарського сільськогосподарського технікуму, відкрили профтехшколу. Наприкінці 1927 року таки організували комуну з розкуркулених середняків Дніпропетровської, Полтавської та Харківської областей. Коли у 1930 році у Мар’ївці створили колгосп “Червоний шлях”, собор монастиря наказали розібрати, щоб використати цеглу для будівництва інкубаторної станції та крамниць у селі й районі. Забігаючи наперед, варто згадати, що цегла дуже високої якості витримала десятки років у новому застосуванні, навіть після закриття станції цеглини ще розбирали селяни на свої потреби.
Очевидці згадували, що після руйнування монастиря з території вивезли аж 2 вози золота. Але чи так це було насправді, вже не дізнатися. А скит проіснував до початку Другої світової війни, в роки окупації нацисти влаштували в скитських корпусах німецький штаб і шпиталь. У 1943 році до вцілілого цегляного будинку колишньої проскурні повернулися деякі черниці Свято-Йосифівського монастиря, відновили там богослужіння та сестринську монастирську громаду. Очолила обитель черниця Сергія. Поступово почали підтягуватися до монастиря й інші жінки, налагодили господарство.
Але про багату обитель знову згадали за часів хрущовських гонінь на храми. У 1960 році черниць вдруге вигнали, приміщення забрали під тубдиспансер та майстерні швачпрому. На фундаменті собору побудували млин. Належного догляду за спорудами не було, вони потроху руйнувалися, як і монастирський цвинтар.
Святе місце порожнім не буває
Підтвердженням цих слів стало відродження Свято-Йосифівського жіночого монастиря у 1993 році. Спочатку у селі Мар’ївка створили парафіяльну громаду, а у 1998 році на послух ігумені архієпископ Іриней призначив черницю Марію. Свято-Йосифівську парафію повернули жіночому монастирю. Марія доклала чимало зусиль, за роки її керування побудували новий, оригінальний за декором храм, почали проводити богослужіння. Коли настоятелька пішла з життя у 2002 році, її замінила ігуменя Маргарита, яка мала в минулому фах архітектора і намагалася зробити обитель якомога кращою й гарнішою. У 2012 році матінка Маргарита прийняла схиму, а на її місце прийшла ігуменя Анастасія. У 2024 році черниці продовжують потроху розбудовувати обитель, доглядають за городом, садом та худобою.
Неочікуване диво
Черницям вдалося зберегти й передати до монастиря врятований образ Йосифа Обручника, котрий подарували храму ще у 19 столітті, а також Каплунівську ікону Божої Матері та ікону святого Миколая Мирлікійського. Два останні образи зберігалися далеко не в кращих умовах, тому дуже потьмяніли. Аж раптом після подій на Майдані у 2014 році, коли черниці постійно читали молитви та акафісти за Україну перед Каплунівською іконою Божої Матері, вона раптом оновилася за одну ніч. Трапилося це з 18 на 19 лютого, коли почалося жорстоке силове протистояння на Майдані. Черниці певні, що таким чином Господь виявив свою милість і врятував тоді людей від ще більшої біди…