У Дніпрі є вулиця, що має ім’я Олени Ган – письменниці, про яку ще наприкінці XIX століття говорила вся країна. Її називали “місцева Жорж Санд”, а читачі поглинали написані нею твори сторінка за сторінкою. Потім на тривалий час про цю діячку забули, і лише у 2015 році повернули з забуття. Олена Ган була першою письменницею з Катеринослава, хоча газети називали її російською авторкою. Зуміла привернути увагу тим, що наважилася у своїх творах кинути виклик тодішньому суспільству у пошуках справжнього жіночого ідеалу. Повісті Олени Ган – це тонкий провінційний романтизм, у якому тендітні, мрійливі героїні протистоять суворій буденності та жорсткому світу, котрий не приймає їхню відмінність від загальноприйнятих норм. Далі на dnepryanka.
Романтична повстанка з Катеринослава
Олена народилася 11 січня 1814 року у заможній дворянській родині. По материнській лінії належала до шанованого роду князів Довгоруких, а батько Андрій Фадєєв був губернатором Саратова й таємним радником. Дитинство майбутньої письменниці минуло у Катеринославі, дівчина отримала блискучу домашню освіту: російська, французька мови, історія, ботаніка – все входило до щоденних занять юної дворянки. Згодом додалися німецька та італійська мови. У вільний час – вірші, музика, живопис. Олена грала на фортепіано та арфі, малювала, але при цьому мріяла про щось більше, ніж звані вечори.
Заміж вона вийшла дуже рано – у 16 років. Її обранцем став майже вдвічі старший за дівчину дворянин, випускник Пажеського корпусу, полковник Петро Ган. Шлюб занурив Олену в іншу реальність – подорожі, гарнізонні міста, побутову рутину. Сім’я мешкала спочатку у селі Романкове, потім – у Кам’янському. Навесні 1836 року перебралися до Петербурга, де Олена вперше побачила Олександра Пушкіна. Це стало однією з найважливіших подій її життя, про що жінка неодноразово згадувала у своїх щоденниках. У травні 1837 року Гани перебралися з Петербурга до провінції. Петро Олексійович був доброю, але простою людиною, і Олені не вистачало цікавих, інтелектуальних розмов. А провінційна тиша гнітила.
Душа, що не скорилася світові
Освічена, музично обдарована, з вільним володінням кількох мов, вона зростала в атмосфері романтизму та високої духовності. Писати почала ще у дитинстві – майже інстинктивно. У 13 років література стала для неї порятунком від пліток та провінційної вульгарності. У заміжжі, рятуючись від нудьги, знову взялася за перо. Спочатку писала переклади з французької мови і досить успішно: першу книгу опублікували. Тоді Олена зважилася на власні твори – і не прогадала. Тонка психологія, внутрішній біль, роздуми про жіночу долю – все це звучало в її повістях щиро та по-жіночому влучно.
Письменницький талант подарував жінці не тільки моральне задоволення, а й реальний дохід, необхідний для освіти доньок. Сучасники письменниці високо цінували твори Ган. Тургенєв із захопленням писав, що у цій жінці відчувалися і жіночий досвід, і пристрасність переконань, хоча “природа відмовила їй у тих простих і солодких звуках, у яких щасливо виражається внутрішнє життя”. Олена Ган не лише писала, а проголошувала вголос те, про що всі інші мовчали. І це була її справжня революція.
Писала, щоб вижити
У ті часи Ган називали першою російською романісткою, а псевдонім “Зінаїда Р-ва” здавався читачкам загадковим. Олена Ган залишила по собі не лише кілька томів вишуканої прози, а й відбиток глибокого внутрішнього бунту – жіночого, тонкого, незручного для провінційного світського товариства. Письменницький дебют відбувся у 1837 році, коли повість “Ідеал” надрукували у журналі “Бібліотека для читання”. Ідея була простою – жінка у світі, який її не розуміє. За наступні 6 років пані Ган написала 11 творів, найпопулярнішими з яких були “Утбалла”, “Джеллаледдін”, “Суд товариства”, “Теофанія Аббіаджо”, “Любінька”, “Марний дар”. Усе – емоційно, чесно, з болем і шляхетністю.
Центральна тема її прози – жіноча доля у глухій провінції. Героїні Олени Ган – тонкі, чисті, закохані до самозречення, часто – глибоко самотні. Вони протистояли світові, який від них нічого не чекав, окрім мовчання та покори. Але замість відкритого спротиву ці жінки демонстрували лише гідність і милосердя, їхній протест проявлявся у високих почуттях та у пошуках вищого ідеалу. Повісті Олени Ган швидко помітили і читачі, і літератори. Читали, обговорювали, цитували. У 1843 році у Петербурзі вийшло повне зібрання її творів, що вважалося на ті часи вагомим успіхом. Востаннє твори перевидавали вже після смерті письменниці – у 1905 і 1909 роках. До речі, у XXI столітті ці томи вважаються бібліографічною рідкістю.
Світло однієї душі
Але слава не принесла письменниці спокою. Заздрість, осуд, плітки – середовище, від якого вона ховалася у світі ілюзій та письменства, не полишало Олену. Місцева публіка не пробачила сміливості жінці, яка мислила вголос та жила іншими ідеалами, не погоджувалася грати за їхніми правилами. Цікаво, що Ган не була феміністкою у класичному сенсі. Вона не прагнула зруйнувати інституцію сім’ї чи добиватися рівноправ’я. Вимагала лише поваги до жінки як до людини та матері, цінування її душі. І на той час це стало справжньою революцією.
Адже Олена Ган не лише першою розкрила внутрішній світ жінки, а й зробила це з такою художньою глибиною, якої раніше ніхто не бачив і не чув. Сучасні дослідники називають її героїнь особистостями, які випередили час, бо поводилися вони нехарактерно для свого століття. Проза Ган стала духовною сповіддю покоління, яке шукало істину між світом і совістю. Всі рядки творів сповнені віри – у Промисел, Провидіння, у те, що навіть у найтемніший час душа здатна зберегти світло. Письменниця вірила: світ рятують не герої, а звичайні люди, здатні завжди залишатися Людьми. Саме ця проста, але сильна ідея стала основою її морального світу та літературного “я”.
Олена Ган і сила жіночого голосу
Окремою сторінкою її творчості стало Придніпров’я. Олена описувала не лише людей, а й міста, річки, краєвиди. У кожному абзаці відчувалася ніжна любов до Катеринослава, до Дніпра, до рідної провінції, яка, попри свою обмеженість, була для неї колискою мрій і болю. Суспільство, зображене у прозі Олени Ган, завжди керувало долею героїв, але не здатне зрозуміти їхній внутрішній світ. Саме у цьому й полягав головний конфлікт творів Ган.
Олена була натурою піднесеною. В її повістях зберігалося тонке відчуття вищої справедливості, яка приходить не тоді, коли хочеться, а коли потрібно. У творах “Ідеал”, “Суд товариства”, “Медальйон”, “Марний дар” відчувався не тільки художній хист, а й глибока віра у доброту, чистоту почуттів, здатність людини чинити опір лицемірству, яким дихало провінційне аристократичне товариство.
Перша сторінка жіночої історії Дніпра
Олена Ган пішла з життя 24 червня 1842 року від сухот, коли їй ледь виповнилося 28 років. Але твори письменниці й у XXI столітті нікого не залишають байдужим, бо у них – правда про те, як важко бути собою у світі, який не хоче тебе почути. У 2020-х роках ім’я Олени Ган знову зазвучало у Дніпрі – не як примітка у підручнику, а частина культурної пам’яті міста. Її творчість – дзеркало епохи, де вперше пролунав голос жінки, яка не боялася бути собою. Ця діячка не зводила барикад і не виголошувала маніфестів, але її слово було тихою революцією. І цією революцією вона стала першою – для Дніпра, жіночої літератури, всієї Російської імперії.
Вулиця, яка має ім’я Олени Ган, – більше, ніж топонім. Це нагадування про те, що Дніпро має душу, яку формують не політики та промисловці, а ті, хто залишив нащадкам цінний спадок у вигляді почуттів, думок та боротьби. Олена Ган не лише вписала Катеринослав у мапу літературної Європи, а й залишила всім жінкам модель внутрішньої гідності. І саме це робить її постать близькою у XXI столітті – час, коли українці знову вчаться стояти за правду, людяність і духовне світло.
Джерела: