Про цю неймовірну історію кохання, що сталася на початку XXI століття, дізналася вся Україна завдяки популярній на той час телепрограмі “Чекай на мене”. Через 60 років розлучення у студії зустрілися літні закохані – італієць Луїджі Педутто та українка Мокрина Юрзук, які познайомилися у 1943 році в Австрії у таборі для полонених. Це кохання у неволі тривало два роки, аж доки доля не розлучила їх, сховавши дівчину на кілька десятиліть за “залізною завісою” СРСР. Здавалося б, шансів знову зустрітися у них не було, але аж у 2004 році синьйор Луїджі все ж таки зміг відшукати та знову обійняти свою любу Мокрину. І з того часу вони більше не дозволяли рокам ставати на заваді аж до самої своєї смерті. Далі на dnepryanka.
Удари долі
Колись люди вірили, ніби ім’я здатне захистити людину від злих духів, тому дівчинку, народжену на Хмельниччині, назвали Мокриною. У селі це ім’я вважали символом захисту. Втім, самій власниці воно з дитинства не подобалося, тому називала себе Марією. У 1942 році жінку вивезли на примусові роботи до Австрії, дорогою вона дізналася, що вагітна від свого чоловіка. Мокрині пощастило: коли наглядачі дізналися про її стан, то поставили працювати на віскозну фабрику, розташовану біля лікарні. Там вона змогла доносити дитину, народила доньку, яку назвала Надійкою.
Вогонь почуттів у неволі
Вже після пологів Мокрина познайомилася під час роботи з італійським полонеником Луїджі Педутто. Пізніше згадувала, що почуття між ними спалахнуло одразу, але повноцінно спілкуватися вони не могли. Українська дівчина не розуміла італійської, а Луїджі знав лише кілька російських слів. Однак ніщо не заважало їм перезиратися, всміхатися одне одному при зустрічі та зігрівати поглядом. Згодом Мокрина призвичаїлася підгодовувати хлопця тим, що змогла приховати, а він, працюючи крадькома, шив одяг для коханої та її малої.
За два роки життя у таборі вони настільки зійшлися, що вже не уявляли собі життя одне без одного. Коли закоханих визволили з нацистського полону, Луїджі хотів забрати Мокрину до Італії, та радянські офіцери не дозволили. На прощання вона нашвидкуруч написала йому свою адресу на клаптику паперу та залишила на згадку прядку свого волосся.
Почуття попри кордони
Мокрині пощастило: їй дозволили повернутися до рідного села, не відправили до Мордовії як зрадницю. Стосунки з батьком дитини не склалися, вона залишилася сама. І щоб вижити, подалася на заробітки на Дніпропетровщину. Саме тоді на Криворіжжі велося активне будівництво, яке постійно потребувало робочих рук. Починала на залізниці, де робота була дуже важкою: взимку доводилось вантажити руду у вагони та пересипати вапном, щоб не замерзла.
Там познайомилася з майбутнім чоловіком Василем, у шлюбі народилися син і донька. Але попри цілком пристойне та спокійне подружнє життя, нерідко згадувала Мокрина своє перше кохання з Італії. Згодом у розмові з журналістами зізналася: якби після війни зустрілася з Луїджі знову, все могло скластися інакше. Можливо, жила б в Італії. Але склалося так, як склалося, і вона це прийняла.
Кохання, сильніше за час
Щодо Луїджі Педутто, то після повернення з нацистського полону він теж влаштував своє життя, одружився, збудував кар’єру, виховав дітей. Але все одно не міг забути українську дівчину Мокрину, яку змушений був покинути. І коли вже на схилі років овдовів, наважився знайти своє перше кохання. Щобільше вже не було залізної завіси СРСР, і з’явився шанс на успіх. Синьйор Педутто почав писати листи на адресу, яку на прощання залишила йому кохана, але відповіді не отримав.
І тільки у 2004 році, після десятиліть тривалих пошуків, доля йому всміхнулася. Відшукати Мокрину італійцю допомогли організатори популярної на ті часи програми “Чекай на мене”. Через 60 років закохані зустрілися у студії й міцно обійнялися. Спостерігаючи за ними, плакали всі глядачі: і у залі, і біля екранів. Луїджі заприсягся щоліта приїздити у гості до Мокрини. На той час вона вже овдовіла й мешкала у селі Верабове на Дніпропетровщині. І Педутто таки дотримав слова.
Зустрічі в Україні та Італії
З приїздом італійця до скромного будиночка Мокрини Юрзук, який дещо занепав за роки її самотності, знову повернулася радість. Луїджі охоче брався до роботи по господарству: косив траву, майстрував у дворі, ходив за покупками до місцевої крамниці, навіть сам готував. Зумів порозумітися з сусідами, вітався з продавцями, тому до гостя, який щоліта навідувався до села, всі швидко звикли й навіть щороку чекали. А Мокрину Андріївну стали жартома називати українською італійкою.
З Мокриною синьйор Педутто немов намагався надолужити нездійснене, реалізувати те, чого не зміг подарувати раніше. Були у них і щирі співи та розмови, і спільні клопоти по господарству, і вечірні прогулянки. А потім Луїджі вирішив показати коханій жінці свій рідний Кастель-Сан-Лоренцо. Там, серед італійських пагорбів і виноградників, вони теж гуляли вуличками, вечеряли у затишних ресторанчиках, ніби проживаючи свою незвичайну казку. В один із вечорів Луїджі попросив обраницю залишитися з ним в Італії.
Але пані Мокрина не наважилася. Згодом поділилася з донькою, що почувалася там чужою, мовляв, і гори занадто високі, і садки гірші, ніж в Україні. Вважала, що запізно вже кудись перебиратися, коли обидва настільки старі. До речі, між собою Луїджі та Мокрина спілкувалися жваво, на відміну від перебування у таборі. Педутто трохи вивчив більше йому знайому російську мову, Мокрина згадала німецьку, яку теж знала ще з часів полону.
Серця, що не забули
Візити синьора Педутто в Україну тривали кілька років. Попри поважний вік, він щороку душею й тілом линув на Дніпропетровщину до своєї Мокрини. Ця історія теж стала широко відомою. І у 2013 році її офіційно увічнили у бронзі: у Маріїнському парку в столиці України з’явився пам’ятник “Вічне кохання”. Скульптори Григорій Костюков та Олександр Моргацький талановито передали у постатях Мокрини та Луїджі ніжність, тепло, спокій, що високо оцінили і містяни, самі герої.
Італієць спеціально прилетів на відкриття пам’ятника й урочисто перерізав стрічку. В інтерв’ю журналістам кинув знакову фразу про те, що ще шкільний вчитель йому казав: коли у твоєму житті випадуть важкі часи, то потім обов’язково прийде нагорода. І додав, що свою нагороду вже отримав. На жаль, на церемонію відкриття Мокрина Андріївна приїхати не змогла через проблеми зі здоров’ям. Але синьйор Педутто сподівався привезти до Києва свою кохану жінку трохи пізніше, коли тій полегшає. Однак не встиг. У 2013 році Луїджі пішов із життя. А через два роки після нього зібралася у засвіти й Мокрина.
Об’єднані серцем
Та на цьому історія не завершилася. У квітні 2017 року у рідному містечку Луїджі – Кастель-Сан-Лоренцо – його земляки відкрили другий пам’ятник “Вічне кохання”. Це була точна копія скульптури, встановленої у Києві. Італійці зауважили, що так буде справедливо. На церемонію відкриття зібралося чимало людей: сусіди, друзі, знайомі Луїджі Педутто, навіть пересічні містяни. Ті, хто знав пана Луїджі, згадували його добрим словом, фотографувалися біля пам’ятника на згадку. Ініціатори заходу назвали цей день моментом пам’яті та глибокої вдячності.
Так історія кохання Луїджі та Мокрини продовжила жити вже без них, перетворившись на символ найсильніших почуттів, над якими не владна смерть. У 2020-х роках вона стала легендою, яку продовжують переповідати своїм дітям італійці та українці. Легендою про чоловіка-католика з італійських гір і жінку-християнку з українських степів, про серця, що зруйнували мовчання часу. І коли десь в Італії чути спів “Аве Марія”, багатьом мешканцям містечка Кастель-Сан-Лоренцо здається, ніби десь там, з-поміж хмар, Луїджі знову зізнається у коханні своїй Мокрині, яку за звичкою все своє життя називав Марією.
Джерела:
- https://gorod.dp.ua/news/84121
- https://vitaviktoria.livejournal.com/169529.html
- https://life.politeka.net/uk/life/818033-udivitelnaja-istorija-ljubvi-italjanca-i-ukrainki-nashel-spustja-65-let
- https://ukranews.com/news/495529-v-ytalyy-ustanovyly-pamyatnyk-vlyublennym-ytalyancu-y-ukraynke-luydzhy-y-mokryne
- https://khreshchatyk.kyiv.ua/uploads/gazeta/4270_63_2013-05-08.pdf