Історію міст часто пишуть іменами генералів, видатних діячів і героїв. Але ж Дніпро формували й ті, про кого не говорять на урочистостях і не згадують у списках почесних громадян. Вони не прагнули слави, а просто робили свою справу так, ніби від цього залежало майбутнє міста. Серед таких діячок – краєзнавиця й музейна працівниця Горпина Ватченко, для якої історія була не абстрактним минулим, а живою відповідальністю. Далі на dnepryanka.
Багато років вона пропрацювала в Історичному музеї імені Дмитра Яворницького, збираючи, зберігаючи й рятуючи те, що могло зникнути назавжди. Саме завдяки цій жінці, музей став не сховищем артефактів, а живою пам’яттю Дніпра. Її тиха, невидима для широкого загалу праця виявилася визначальною для збереження й поповнення музейної колекції. А також – для збереження духу міста та розвитку музейної справи у Дніпрі.
Коріння Дніпра у козацькому селі
Горпина народилася у липні 1923 року у багатодітній селянській родині у селі Кам’янка. У XXI столітті воно увійшло до складу Амур-Нижньодніпровського району Дніпра, але тоді було окремим козацьким селом із давньою історією, яка почалася ще у XVII столітті. Після Другої світової війни Горпина Ватченко пішла навчатися. У 1948 році вона закінчила історико-філологічний факультет Дніпропетровського державного університету (сучасний ДНУ імені Олеся Гончара). Того ж року прийшла працювати до Історичного музею імені Дмитра Яворницького й залишилася там на багато років.
Спочатку була науковою співробітницею, у середині 1950-х років стала заступницею директора з наукової роботи, а у 1963 році очолила заклад. На посаді директорки Горпина Федосіївна пропрацювала 20 років, що на ті часи було рідкістю. Довше музей очолював хіба що його засновник Дмитро Яворницький – 31 рік. Для колег Ватченко була не людиною з кабінету, а надійною колежанкою, яка добре знала потреби та особливості роботи музею. Втім, варто все ж таки згадати, що у швидкій кар’єрі пані Галини вагому роль зіграв ще й рідний брат Олексій Ватченко – один із найвпливовіших на той час керівників області та республіки. Його підтримка допомогла розв’язати чимало складних для музею проблем.
Про те, як маленький музей став великим
У 1960-х роках керівники міста погодилися з тим, що історичному музею потрібне нове приміщення. Фонди швидко зростали, а старої будівлі 1905 року не вистачало. Там можна було продемонструвати лише близько 3000 експонатів, тоді як більшість артефактів лежали у сховищах. За ініціативи Горпини Ватченко та за підтримки керівництва Дніпропетровська у 1968 році розпочалося велике будівництво, яке тривало майже 10 років. Новий заклад налічував понад 3000 квадратних метрів, що стало величезним внеском у розвиток музейної справи Дніпра.
Експозиція складалася з 9 залів і була вп’ятеро більшою за попередню. Над оформленням працювали кращі художники й дослідники міста. У ті часи заклад вважався одним із найкращих в Україні, а за масштабами проєктом – навіть усього СРСР. У 1975 році там розмістили й відому на весь Радянський Союз діораму – “Битву за Дніпро”, яка протягом багатьох років була гордістю музею. За керування Горпини Ватченко колекція експонатів зросла до 100 000 одиниць. У 1979 році за створення зразкового музейного комплексу директорку разом із колективом нагородили Шевченківською премією. А у 1980 році Горпина Ватченко здобула звання заслуженого працівника культури України.
Від садиби Яворницького до храму: музейні відкриття
Тоді ж музей імені Яворницького почав розвивати філії, у чому полягала величезна заслуга й Горпини Ватченко. У липні 1964 року у Дніпрі відкрили Меморіальну кімнату-музей Дмитра Яворницького як першу спробу музеєфікації його садиби. У 1977 році у відреставрованому Спасо-Преображенському кафедральному соборі з’явилася філія музею історії релігії та атеїзму. Там демонстрували збережені інтер’єри храму, розповідали історію різних релігій з акцентом на антирелігійну тематику тих часів.
Старожили Дніпра пам’ятають єгипетську мумію, маятник Фуко, скафандри космонавтів і виставку космічної їжі, яка розташовувалася в олтарі. Варто пояснити, що музеї атеїзму були дуже популярними у 1960–1970-х роках у СРСР. Попри антирелігійне спрямування, рішення перетворити частину старовинних церков на музеї врятувало ці пам’ятки архітектури від тотального знищення. До речі, у 1992 році Спасо-Преображенський кафедральний собор і повернули містянам вже як храм, а не музей.
Книги та каталоги, що зберегли пам’ять Дніпра
У 1970-х роках директорка закладу підтримала ідею освітян міста створити музею “Літературне Придніпров’я”. Проєкт довелося довго “проштовхувати”, тому добитися відкриття закладу вдалося лише у 1988 році. Але для музею виділили старовинну споруду – колишню Будівлю канцелярії іноземних поселенців забудови XIX століття. Горпина Ватченко також опікувалася й виданням музейних та краєзнавчих матеріалів. За її керівництва вийшли 4 каталоги колекцій – кераміки, нумізматики, зброї та кам’яних скульптур. Також було видано кілька путівників про експозиції історичного музею імені Яворницького, щоб мешканці й інших міст та селищ СРСР могли ознайомитися з цінними артефактами.
Путівники, які зберігали історію Дніпра
Варто згадати, що у 1956 році вийшов перший путівник по місту: тоненька книжечка з малюнками, короткими текстами й маршрутами. Там було все найважливіше: кілька сторінок історії, інформація про головні вулиці, пам’ятки, театри, музеї. З часом стало зрозуміло, що цього для обласного центру не вистачає. Тодішній Дніпропетровськ зростав, змінювався, тому потреба у путівниках стала нагальною не лише для туристів, а й для самих містян. Саме тоді з’явилися збірки, які розробили та підготували Горпина Ватченко та її заступник Григорій Шевченко.
Ці видання не були формальними. Вони увібрали багато фактів, дат, деталей, поданих так, щоб хотілося читати. Путівники охоче купували, зберігали, брали на подарунки рідним та знайомим. У часи, коли події минулого висвітлювали вибірково, ці збірки давали можливість краще дізнатися історію міста. Це стало важливим внеском у розвиток краєзнавства. Пані Горпина також організувала випуск ще кількох серій путівників Дніпропетровська у 1966, 1970, 1974, 1976 та 1979 роках. Також брала участь у підготовці книги “Дніпропетровська область” із серії “Історія міст і сіл Української РСР” і збірників до 200-річного ювілею міста.
Свідок історії, який залишився у Дніпрі
Саме заслугою директорки стало збереження Керносівського ідола – кам’яної статуї епохи міді. Її у 1973 році відшукали школярі поблизу села Керносівка, і після роботи археологів знахідку збиралися відправити до Ленінградського Ермітажу. Але за підтримки брата Горпина Ватченко відстояла право ідола зберігатися саме у Дніпрі. У XXI столітті він став однією з “візитівок” музею, разом із кам’яними бабами та козацькими старожитностями.
Рік, який поставив крапку
У 1983 році, коли країну сколихнули зміни з появою нового Генсека Юрія Андропова, Горпина Ватченко втратила посаду. Тодішня влада вирішила прорідити на керівних посадах не лише чоловіків із “дніпропетровської групи”, а й жінок. Хвиля зачепила й Галину Ватченко. Директорку музею звинуватили у використанні матеріалів для будівництва у власних цілях. Та й родинні зв’язки, які раніше допомагали їй у роботі, теж додали негативу. Після відставки Горпина Ватченко прожила ще два десятиліття й пішла у засвіти у листопаді 2004 року. Її поховали на цвинтарі селища імені Шевченка, у мальовничому місці біля заплав річки Самари.
Ті, хто формував Дніпро
Горпина Ватченко була важливою для Дніпра особистістю, яка значну частину свого життя присвятила покращенню роботи музею імені Яворницького, збереженню цінних пам’яток. Проте мало хто з сучасних дніпрян знає про цю діячку. Щобільше після процесу декомунізації представників радянської системи практично викреслили зі сторінок історії. Та все ж таки варто хоч іноді згадувати тих простих людей, які фактично створювали рідне місто не заради слави, а зі щирого ентузіазму та патріотизму. Всі вони, як і Горпина Ватченко, теж є частиною історії Дніпра, яку писали не лише чиновники, а й віддані своїй справі люди.
Джерела: